Розділ 7 . Тіні минулого та заборонений сектор

Мої дорогі читачі! 

Спочатку я просто почала , писати цю книгу як і інші, але тепер, можливо тому , що головну героїню звати як мене , мені здається що це книга про мене, надіюся вам також сподобається ця книга . 

Бенкет на честь об’єднання тривав уже три дні, але я відчувала: щось не так. Смарагдовий кулон на моїй шиї, той самий уламок Серця, почав пульсувати тривожним холодним світлом. Він не грів, як зазвичай, а ніби витягував тепло з моїх грудей.

​Я стояла в тіні колон головного залу, спостерігаючи за танцями. Вовки в людській подобі кружляли з витонченими дівчатами-зміями, а тигри-найманці ділилися історіями з колишніми ворогами. Кайдан сидів на троні, обговорюючи щось із радниками, а Оріон кудись зник ще годину тому.

​— Анна, ти бліда, — голос Кайдана пролунав зовсім поруч. Він підійшов непомітно, його очі світилися турботою. — Тобі варто відпочити. Ти цілий рік будувала цей мир, твоя душа виснажена.

​— Справа не в утомі, Кайдане, — я торкнулася кулона. — Він співає. Але це не та пісня, яку я чула в Храмі. Це шепіт. Хтось… хтось кличе мене з-за кордонів мапи.

​Кайдан напружився. Його вовча інтуїція миттєво зреагувала на мою тривогу.

— За мапою лише Скелі Туману. Там ніхто не живе. Навіть найсильніші перевертні втрачають там нюх і розум.

​— У книзі… — я запнулася, намагаючись згадати деталі, які автор міг приховати між рядками. — У книзі був згаданий «Заборонений Сектор». Це місце, куди вигнали тих, хто відмовився прийняти тваринну подобу. Тих, хто залишився «напівкровками».

​Раптом світло смолоскипів у залі хитнулося і згасло. На підлозі з’явилася довга, тонка тінь, яка не належала нікому з присутніх. Зі стелі, наче чорна сльоза, впала постать у масці птаха.

​— Королева Читачка, — проскреготів голос з-під маски. — Ти змінила сюжет, але забула про тих, хто живе на берегах реальності. Ти дала силу вовкам і зміям, але що ти дала Крилатим?

​Це був переверть-сокіл. У моїй книзі про них було лише кілька речень — вони вважалися вимерлими. Але цей воїн виглядав дуже живим і дуже розгніваним.

​— Оріоне! — крикнула я, відчуваючи, що він десь поруч.

​Принц Змій з’явився з тіні колони, тримаючи в руках тонку рапіру, лезо якої світилося зеленим отруйним світлом.

— Я вже тут, люба. І я вже встиг перехопити ще трьох таких «пташок» у саду. Здається, наш бенкет відвідали незапрошені гості.

​— Ми прийшли не вбивати, — птах-перевертень схилив голову, але його погляд залишався гострим. — Ми прийшли попередити. Те, що ви зробили з Серцем, розбудило Ткача Скляних Снів. Він відчуває твою іскру, Анно. Він знає, що ти не з цього світу. І він хоче забрати твої знання, щоб переписати цю історію на свій кривавий лад.

​У мене всередині все захололо. «Скляний Ткач»… Я згадала, як зовсім нещодавно, ще до потрапляння сюди, ми з Надею обговорювали його. Це була легенда, якою лякали дітей. Але тут, у цьому світі, він виявився реальним.

​— Де він? — Кайдан зробив крок вперед, його голос перетворився на низьке ричання, від якого задрижали вікна. — Де цей Ткач?

​— Він у Скляному Лісі, за Скелями Туману, — відповів сокіл. — Він уже почав плести павутину навколо вашого королівства. Подивіться на небо.

​Ми вибігли на балкон. Третій, смарагдовий місяць, який щойно приніс нам надію, почав вкриватися тріщинами, наче розбите дзеркало. У повітрі почувся тонкий звук, схожий на скрегіт скла по склу.

​— Це не просто тріщини, — прошепотіла я. — Це його павутина. Він затягує наш світ у свій вимір, де все застигає і перетворюється на скло.

​Оріон підійшов до мене і стиснув мою руку так міцно, що я відчула його пульс.

— Значить, план змінюється. Кайдане, збирай найкращих слідопитів. Анна, тобі доведеться згадати все, що ти знаєш про Скляного Ткача. Кожну деталь, кожну слабкість.

​— Справа в тому, — я подивилася на них з жахом, — що в книзі, яку я читала, Ткач переміг. Автор закінчив історію на тому, як весь світ став нерухомою скляною скульптурою. Це був «поганий фінал».

​— Ну що ж, — Кайдан вихопив свій меч, і він спалахнув яскравіше за зірки. — Значить, ми змусимо автора дописати ще кілька глав. Або самі вирвемо йому перо.

​Я подивилася на Мітку на своєму зап'ясті. Вона почала змінюватися — серед вовчих іклів та зміїної луски з’явилося тонке срібне пір’ячко.

​— Нам потрібен корабель, — сказала я, витираючи сльозу рішучості. — Повітряний корабель. Якщо Ткач плете павутину в небі, ми маємо піднятися туди і розірвати її власноруч.

​Тієї ночі ніхто не спав. Замок перетворився на величезну майстерню. Вовки кували метал, змії готували магічне паливо, а Крилаті вчили нас розуміти потоки вітру. Ми готувалися до подорожі, про яку не знала жодна сторінка моєї книги.

​Я стояла на носі нашого нового корабля «Надія», дивлячись на тріснутий місяць. Позаду мене стояли два найсильніші чоловіки цього світу, готові йти за мною навіть у скляне пекло.

​— Розділ 7 закінчується тут, — прошепотіла я сама собі. — Але Розділ 8 буде написаний кров'ю та світлом.