Розділ 4 . Під двома місяцями

​Ніч у замку вовків не принесла спокою. Гірське Лігво, яке зазвичай пахло вогнищами та свіжою дичиною, тепер було просякнуте солодкуватим, тривожним ароматом магії змій. Кайдан і Оріон — два наймогутніші хижаки цього світу — сиділи за масивним дубовим столом у головній залі, розділені лише трьома метрами простору і століттями ненависті.

​Я сиділа між ними, загорнута у важкий вовчий плащ, який Кайдан власноруч застебнув на моїх плечах. Мої капці-зайчики під столом здавалися мені останньою ниточкою, що пов’язувала мене з реальним світом.

​— Отже, — порушив тишу Оріон, розглядаючи свої ідеально доглянуті нігті, що на мить перетворилися на гострі пазурі. — Наша маленька гостя стверджує, що Смарагдове Серце — це не джерело нескінченної влади, а бомба уповільненої дії. Кайдане, ти віриш людині, яка з’явилася нізвідки в рожевому вбранні?

​Кайдан гупнув кулаком по столу так, що кубки з вином підстрибнули.

— Вона врятувала мене від засідки твоїх найманців-тигрів, Оріоне. Вона знала про зраду Еліни. Її слова мають вагу, якої немає у твоїх отруйних промовах.

​Я відчула, як ситуація загострюється. У книзі цей момент був початком Великої війни. Оріон мав спробувати вкрасти Смарагдове Серце, щоб повернути велич своєму клану, а Кайдан мав знищити його, щоб не дати зміям сили. У результаті магія світу просто вибухнула б, стираючи все живе.

​— Досить! — я підвелася, і мітка на моєму зап’ясті знову боляче пульсувала золотом. — Ви обоє поводитеся точно так, як написав автор. Оріоне, ти думаєш, що Серце зцілить твій народ від прокляття безпліддя, але воно лише перетворить їх на кам’яні статуї. Кайдане, ти думаєш, що захищаєш світ, знищуючи артефакт, але без нього ваші землі просто висохнуть і перетворяться на пустелю.

​Обидва перевертні завмерли. Оріон вперше за вечір втратив свою зверхню посмішку.

— Звідки... звідки ти знаєш про прокляття мого народу? — прошипів він, і його зіниці розширилися, заповнюючи все око золотом.

​— Я читала про це, — чесно відповіла я. — У тому світі, звідки я прийшла, ваша історія — це просто літери на папері. Але зараз я тут, і я відчуваю, як б’ються ваші серця. Це вже не гра.

​Я підійшла до вікна, де в небі сяяли два місяці.

— Смарагдове Серце не потрібно захоплювати чи нищити. Його треба розділити. Тільки коли частина енергії буде у вовків, частина у змій, а частина у тигрів — баланс відновиться.

​— Ти пропонуєш нам... ділитися? — голос Кайдана був сповнений сумніву. — Вовки не ділять здобич із плазунами.

​— Тоді ви загинете разом, — відрізала я. — Завтра на світанку тигри нападуть на Східну заставу. Це буде відволікаючий маневр. Поки ви будете битися, справжня небезпека прийде зсередини. Ольгерд, ватажок тигрів, знайшов спосіб відкрити сховище Серця самостійно. Йому не потрібні ні вовки, ні змії.

​Раптом у залі з’явився білий голуб, який сів мені на плече. Я впізнала його — це був вісник із мого «магічного літопису». У його дзьобі була маленька записка, написана моїм власним почерком.

​«Аню  , час спливає. Книга закривається. Якщо не поєднаєш їх зараз — залишишся тут назавжди як тінь».

​Я здригнулася. Залишитися тут назавжди? З одного боку, це світ магії та перевертнів, але з іншого — я сумувала за домом, за сестрою Надею, за нашими котами.

​— Мені потрібна ваша допомога, — я подивилася на них обох. — Кайдане, мені потрібна твоя сила і вірність твоїх воїнів. Оріоне, мені потрібна твоя магія і знання таємних стежок. Разом ми зможемо дійти до Храму Рівноваги раніше за тигрів.

​Оріон повільно підвівся, підійшов до мене і взяв мою руку. Його шкіра була прохолодною, але дотик — дивно ніжним.

— Якщо ти помиляєшся, маленька читачко, я особисто простежу, щоб твоя історія закінчилася дуже сумно. Але... твоя мітка. Вона світиться так, як світилася мітка Творця в легендах. Я піду з тобою.

​Кайдан теж підійшов, стаючи з іншого боку. Він поклав свою важку ладонь мені на плече.

— Зграя піде за тобою. Не тому, що ми віримо змію, а тому, що я вірю тобі. Ти змінила мій шлях сьогодні на скелі. Я хочу побачити, що буде далі.

​Тієї ночі я не могла заснути. Я сиділа на підвіконні у своїй кімнаті у вежі, розглядаючи Мітку Перехрестя. Вона змінювалася: вовче ікло і зміїна луска почали переплітатися, утворюючи складний, красивий візерунок.

​Раптом двері тихо відчинилися. Я чекала Кайдана, але це був Оріон. Він рухався абсолютно безшумно, наче тінь.

— Чому ти насправді допомагаєш нам? — запитав він, зупиняючись поруч. — У твоїй книзі ти була б у безпеці, просто спостерігаючи.

​— У моїй книзі ви були самотніми, Оріоне, — відповіла я, дивлячись на місяці. — Кайдан мав загинути від рук твого брата, а ти мав залишитися останнім із роду, правителем мертвої пустелі. Я просто... не хотіла такого фіналу для вас.

​Оріон провів пальцем по моєму волоссю.

— Ти дивна істота, Анна. Ти знаєш наші долі, але ризикуєш собою, щоб їх змінити. У нашому світі є легенда про Істинну Пару, яка приходить з іншого зіркового неба. Я думав, це казки для змієнят.

​Він нахилився ближче, і я відчула запах жасмину та дощу.

— Але дивися, — він вказав на моє зап’ястя. Мітка сяяла ніжним смарагдовим світлом. — Вона реагує на мене. І вона реагує на вовка. Ти — Перехрестя, Анна. Ти — та, хто може об’єднати цей розірваний світ.

​Він пішов так само тихо, як і з’явився, залишивши мене в сум’ятті. А через годину в двері постукав Кайдан, принісши мені справжній шкіряний обладунок і короткий кинджал зі срібним руків’ям.

​— Одягайся, — сказав він коротко. — Ми виходимо до світанку. Тигри вже близько. І Анна... — він затримав погляд на моєму обличчі. — Що б не сталося в Храмі, пам’ятай: ти більше не другорядний персонаж. Ти — серце цієї зграї.

​Я одягала обладунок, відчуваючи, як вага металу надає мені впевненості. Завтра буде битва. Завтра я маю довести, що читач може стати автором власної долі.