Розділ 2 . Закони зграї

Подорож до цитаделі вовків на спині велетенського звіра — це зовсім не те саме, що читати про це в м’якому кріслі. Вітер свистів у вухах, а хутро Кайдана було жорстким і пахнуло диким лісом та озоном. Я міцно вчепилася в його загривок, боячись вилетіти з «сідла» прямо в кущі тернини.

​Коли ми нарешті влетіли в розкриті ворота кам’яної фортеці, я ледь не впала від запаморочення. Кайдан перекинувся в людину миттєво, підхопивши мене за талію, щоб я не поцілувала бруківку.

​— Ласкаво просимо до Гірського Лігва, — буркнув він, не випускаючи мене. — Тут ти в безпеці. Поки що.

​Я озирнулася. Фортеця була велична: високі факели, грубий камінь і сотні очей, що стежили за кожним моїм рухом. Але найбільше мене вразила тиша. Вовки не гавкали — вони чекали.

​— Кайдане! — пролунав дзвінкий, але холодний голос.

​З натовпу вийшла висока жінка. Її сріблясте волосся було заплетено в тугі коси, а на плечах лежала дорога шкура білого вовка. Це була Еліна — головна красуня зграї і та, хто за сюжетом книги мала стати парою Кайдана в наступному місяці.

​«Ой-ой», — подумала я. — «У розділі 4 вона мала отруїти шпигунку. А оскільки шпигунка зараз я... ситуація стає гострою».

​— Хто це звірисько в рожевому? — Еліна презирливо оглянула мою піжаму і пухнасті капці-зайчики, які дивом не згубилися по дорозі.

​— Вона врятувала мені життя, — коротко відрізав Кайдан. — Виділіть їй кімнату у вежі. І дайте нормальний одяг.

​Еліна звузила очі. У книзі було написано, що вона ненавидить конкуренцію більше, ніж змій.

— Вона пахне людиною, Кайдане. Ти притягнув у лігво слабку здобич?

​Я відчула, як у мені закипає авторська гордість. Я знала про Еліну дещо, чого не знав навіть Кайдан.

— Здобич? — я зробила крок вперед, ігноруючи тремтіння в колінах. — Краще бути слабкою людиною, ніж вовчицею, яка таємно листується з кланом Тигрів через поштових птахів, чи не так, Еліно?

​Тиша в залі стала такою густою, що її можна було різати ножем. Еліна зблідла, її зіниці стали вертикальними від люті й страху. Кайдан повільно повернув голову до своєї нареченої.

​— Це правда? — проричав він. Його голос вібрував від прихованої сили.

​— Вона бреше! — скрикнула Еліна. — Звідки цій малій знати про...

​— Перевірте північну вежу, — спокійно додала я, поправляючи плащ Кайдана на плечах. — Там, під третьою плитою біля вікна, лежать листи з печаткою золотого кігтя.

​Кайдан кивнув своїм вартовим, і ті миттєво зникли в тіні коридорів. Він знову подивився на мене. У його погляді більше не було лише підозри — там з’явилася повага, змішана з легким острахом.

​— Ти провидиця? — тихо запитав він, підходячи ближче. Його рука торкнулася моєї щоки, і я відчула дивне поколювання — ніби електричний розряд пробіг по шкірі.

​На моєму зап’ясті, прямо під рукавом піжами, на мить спалахнув золотавий візерунок у формі вовчого ікла, переплетеного зі зміїною лускою.

​«Що?!» — жахнулася я. — «У книзі не було такої мітки! Сюжет не просто змінився, він створюється заново!»

​— Я не провидиця, — відповіла я, дивлячись йому прямо в очі. — Я та, хто знає, як закінчується ця історія. Але, здається, мені доведеться змінити фінал.