Розділ 1 . Не за сценарієм

Холод пробирав до кісток. Моя тонка піжама з принтом котиків виглядала тут як знущання. Я стояла на Скелі Сліз — місці, де за каноном книги «Серце Дикого Клана» Альфа вовків мав стратити шпигунку змій. Але була одна проблема: шпигунки ще не було. Була я.

​З хащів вийшов він.

​Велетенський сірий вовк, розміром із доброго бика. Його лапи залишали глибокі сліди в моху, а срібляста шерсть на загривку стояла дибки. Очі звіра світилися холодним блакитним вогнем — ознака вищого перевертня, самого Кайдана.

​«Зараз він має стрибнути, прогарчати щось про чужинців і… ну, власне, розірвати мене», — промайнуло в голові. Серце калатало так, ніби хотіло вискочити й побігти в інший світ самостійно.

​Вовк зупинився за два метри. Повітря здригнулося, і замість звіра переді мною постала постать високого чоловіка. Шкіряні обладунки, шрами на руках і погляд, від якого хотілося стати невидимкою.

​— Хто ти? — голос Кайдана був схожий на хрускіт криги. — Ти не пахнеш змією. Ти взагалі нічим не пахнеш, дівчино.

​Я згадала опис із книги: «Кайдан ніколи не питав двічі. Його терпіння було коротшим за його меч».

​— Я — та, хто знає, що через п'ять хвилин з того боку скелі на тебе нападуть тигри, — випалила я раніше, ніж встигла злякатися власного нахабства.

​Кайдан завмер. Його очі звузилися.

— Тигри? На моїй території? Ти мариш.

​— Рудий шрам на правому плечі, — я вказала пальцем у бік густих чагарників праворуч. — Там сидить Ольгерд, ватажок найманців-тигрів. У нього в руках арбалет із отрутою змій. Він чекає, поки ти обернешся спиною.

​Я знала це. Розділ 1, сторінка 15. У книзі Кайдан отримав поранення, яке вибило його з ладу на три глави, дозволивши зміям захопити кордон.

​Раптом у кущах щось хруснуло. Кайдан зреагував миттєво. Його тіло знову почало змінюватися прямо в польоті, але він не напав на мене. Він кинувся в бік чагарників.

​Пролунав дикий рик, свист стріли та звук боротьби. Я затамувала подих. Сюжет уже змінився. Кайдан не був поранений.

​За хвилину він вийшов з тіні, тримаючи в руці зламаний арбалет. Його погляд тепер не був просто холодним — він був сповнений небезпечної цікавості.

​— Звідки ти дізналася про Ольгерда? Навіть мої найкращі вартові не відчули його запаху.

​Я випрямила спину, намагаючись не зважати на те, що мої капці-зайчики виглядають максимально не магічно.

​— Скажімо так: я прочитала це в дуже особливій книзі, Альфо. І якщо ти хочеш знати, що планують змії на завтрашньому світанку, радила б тобі знайти мені якийсь плащ. Тут жахливо холодно.

​Кайдан зробив крок до мене. Він був занадто близько. Я відчувала жар, що виходив від його тіла.

— Ти не шпигунка, — прошепотів він, розглядаючи моє дивне вбрання. — Ти щось інше. І я з’ясую, що саме, навіть якщо мені доведеться переписати всі закони зграї.

​Він зняв свій важкий хутряний плащ і кинув мені на плечі. Він пахнув лісом, грозою та силою.

​«Ну що ж, перший розділ я пережила», — подумала я, загортаючись у хутро. — «Тепер головне — не зустріти Принца змій раніше, ніж я придумаю, як йому не потрапити на обід».