Пролог

Остання сторінка пахла друкарською фарбою та обіцянкою щасливого фіналу. Я з гуркотом закрила книгу «Серце Дикого Клана» і розчаровано зітхнула.

​— Серйозно? — пробурмотіла я в порожнечу кімнати. — Альфа вовків просто пробачив Принцу змій зраду, бо вони «брати по крові»? А головна героїня просто стояла і кліпала очима, поки тигри спалювали її рідне селище? Який абсурд!

​Я кинула товстий том на тумбочку. Якби я була на її місці, я б не чекала допомоги від цих пухнастих (і лускатих) егоїстів. Я б знала, де захований кинджал стародавніх, і як обійти пастки в туманних болотах змій.

​Я вимкнула світло, засинаючи з думкою про те, що автор явно не знає ціни виживання.

​А потім прийшов холод.

​Він не був схожий на протяг з вікна. Це був крижаний вітер, що пахнув вогкістю, хвоєю та… сирим м’ясом.

​Я розплющила очі й заціпеніла. Замість білої стелі над моєю головою розгойдувалися велетенські крони чорних дерев, що закривали собою два місяці — один криваво-червоний, інший блідо-золотий.

​— Тільки не це, — прошепотіла я, відчуваючи під пальцями не м’яку ковдру, а гостре каміння та мох.

​З темряви почулося низьке, вібруюче гарчання. Потім — тихий шелест луски об сухе листя. А зверху, з гілок, на мене дивилися два бурштинові ока, що належали комусь занадто великому для звичайної кішки.

​Я впізнала це місце. Скеля Сліз. Місце, де в першому розділі книги гине випадкова полонянка, щоб показати жорстокість цього світу.

​Я не просто потрапила в книгу. Я потрапила в сцену, яку автор назвав «Неминуча смерть».

​— Ну що ж, «дорогий авторе», — я зціпила зуби, підводячись на ноги й хапаючи важкий камінь, що лежав поруч. — Подивимося, чи зможе твій сюжет витримати ту, хто знає всі твої секрети.

​Гарчання перейшло в хрип. Темрява хитнулася вперед.

​Гра почалася. І я не збираюся грати за правилами.