Остання ніч

Ніч, у якій не залишилось місця для брехні, страху чи планів.

Лише серце, яке б'ється в ритмі іншого серця.

Лише тіло, що не хоче відпускати.

І любов, яка гірка й свята водночас.

"Іноді остання ніч - не про кінець. Вона про все те, що не встиг сказати. І що відчути встиг лише раз."

---

Вони знайшли покинутий будинок біля старого мосту. Дощ перетворював світ на плівку.

Усередині не було нічого - лише дерев'яна підлога й кілька ковдр.

Марат розпалив вогонь.

Лія стояла біля вікна, притулившись чолом до скла.

- Пам'ятаєш, як усе починалося? - запитала вона.

- Пам'ятаю тебе.

- Я тебе - ні. Але я пам'ятаю, як мені стало вперше безпечно.

Вона повернулась. Повільно підійшла до нього. Сіла на підлогу поруч.

Їхні пальці зустрілись. Легко. Мов уперше.

- Завтра або ми - або він, - прошепотіла.

- Завтра - не важливо, - сказав він. - Важливо - зараз.

> І тоді між ними не було слів. Лише погляд. Дотик. Подих.

Він зняв з неї куртку. Вона - з нього рубашку. Ніхто не поспішав.

Це не було пристрастю. Це було прощанням. Молитвою. Єдиним цілим.

Її губи - на його шиї. Його руки - на її талії. Її сльози - між їхніми поцілунками.

- Якщо ти загинеш... - прошепотіла.

- Я не загину. Бо я тепер у тобі.

І вона всміхнулась крізь сльози.

Бо знала: навіть якщо світ впаде - ця ніч залишиться в ній назавжди.

---

Пізніше вони лежали поруч. Дихали в унісон.

Він дивився на тріщину в стелі.

- Якщо виживемо, - сказав, - я побудую дім. І куплю ліжко, яке не скрипить.

- А я посаджу дерева.

- Чому?

- Щоб було заради чого жити. А не заради того, щоб тікати.

> І ця ніч - стала початком кінця. І кінцем того, ким вони були раніше.