Після падіння

Це не перемога. Це те, що завжди приходить після: помста, зневіра, і вибір - тікати чи вмирати разом.

"Деякі імперії зникають не у вогні. А в тиші, яку залишають по собі."

Після пострілу і вибуху в системі, Лія і Марат встигли втекти. Вони зникли ще до того, як приїхала підмога «Тіні».

Але новини розлітались швидше за кулі:

"Арсен Костров - поранений. Його імперія ліквідована. Почалась зачистка. Почалась полювання."

---

Вони ховались у горах, де ще залишались кілька старих хат.

Сірий приніс їм новини.

- Він живий.

- Я знаю, - відповіла Лія. - Але тепер у нього нічого немає.

- Помиляєшся, - сказав Сірий. - У нього залишилось одне: ненависть.

Марат не відповів. Він дивився у вогонь, а потім прошепотів:

- Він усе ще хоче тебе. Не як доньку. Як символ.

- Я більше не належу йому. І не маю чого йому доводити.

---

Наступного дня їхнє сховище обстріляли.

Було рано. Кулі - через вікна, двері, стіни. Все загорілося.

Марат встиг схопити Лію, закрив її тілом. Вони втекли в ліс.

- Це вже не переслідування. Це екзекуція, - сказав він, стискаючи автомат. - Він кинув усе, що в нього є. Щоб стерти нас.

---

На третій день втечі вони знайшли старий бункер у скелях. Там і зупинились. Виснажені, поранені, але разом.

Уночі Лія спитала:

- Якщо нам не вдасться вижити... про що ти шкодуєш?

Він дивився на неї довго. А потім сказав:

- Що не сказав тобі найголовнішого.

- Що саме?

- Що з усіх ставок у моєму житті -

  ти була єдиною, яка мала сенс.

Вона усміхнулась крізь сльози.

- Тоді став на мене ще раз. До кінця.

> І в цю мить вони обіцяли одне одному: не здатися.

Не відступити. І якщо й загинути - то разом.

---

В той самий час Арсен Костров, лежачи в лікарняній палаті під охороною, прошепотів:

- Їхня історія має закінчитись у крові. І я сам натисну на спусковий гачок.

> Бо попереду - остання ставка.

І вона буде не про кохання. А про вибір: кого залишити в живих.