Тіло і душа

Це не про кулі. Це про те, що залишається після них. Лія повернулася... але не зовсім. І Марат починає втрачати не її тіло - а її довіру.

"Шрами на тілі гояться швидше, ніж ті, що на серці."

Минуло кілька днів.

Лія мовчала більше, ніж зазвичай. Вона не кричала. Не плакала. Але кожен її рух був обережним, ніби вона боїться... себе.

Марат піклувався, як міг. Тихо перев'язував рани. Варив каву, хоч вона її майже не пила.

Вночі він прокидався від того, що вона кричала уві сні, стискала ковдру до крові в пальцях.

- Це мине, - прошепотів він, торкаючись її плеча.

- А якщо не мине? - вперше вона подивилася на нього, ніби через скло.

---

На шостий день вона заговорила.

- Я пам'ятаю все. Кожне слово. Кожен удар. І знаєш, що найбільше болить?

- Що? - тихо запитав Марат.

- Що вони знали, як мене знайти. Що хтось дуже близький до тебе їх туди привів.

Марат мовчав. Вона продовжила:

- Я не хочу тебе підозрювати. Але я мушу запитати.

- Питай.

- Ти знав, що... я вже була у списку жертв ще до зустрічі з тобою?

Він затримав дихання.

- Лія...

- Просто скажи.

- Так. Я знав, що Дорієв колись хотів використати тебе проти мого батька. Я дізнався це... за кілька днів до нашого знайомства.

Вона відступила на крок.

- Ти підійшов до мене свідомо?

- Спершу - так. Але потім... усе змінилось.

Очі Лії наповнились слізьми. Але вона не плакала.

- То ти підійшов, бо я була вигідною.

- Я залишився, бо ти стала єдиною.

---

Вона пішла у ванну. Зачинилась. Дзеркало відбивало її змарніле обличчя. Але головне - в очах з'явилася порожнеча.

Те, що вона не могла пробачити навіть собі: відчуття, що вона знову була просто пішаком.

> Цього разу зрадив не ворог. А той, кого вона кохала.

---

Марат сидів за столом. Пістолет лежав поруч. І кожен спогад про те, як вона дивилася на нього - ламав зсередини.

> Він пережив війну. Але ніколи не "Шрами на тілі гояться швидше, ніж ті, що на серці."

Минуло кілька днів.

Лія мовчала більше, ніж зазвичай. Вона не кричала. Не плакала. Але кожен її рух був обережним, ніби вона боїться... себе.

Марат піклувався, як міг. Тихо перев'язував рани. Варив каву, хоч вона її майже не пила.

Вночі він прокидався від того, що вона кричала уві сні, стискала ковдру до крові в пальцях.

- Це мине, - прошепотів він, торкаючись її плеча.

- А якщо не мине? - вперше вона подивилася на нього, ніби через скло.

---

На шостий день вона заговорила.

- Я пам'ятаю все. Кожне слово. Кожен удар. І знаєш, що найбільше болить?

- Що? - тихо запитав Марат.

- Що вони знали, як мене знайти. Що хтось дуже близький до тебе їх туди привів.

Марат мовчав. Вона продовжила:

- Я не хочу тебе підозрювати. Але я мушу запитати.

- Питай.

- Ти знав, що... я вже була у списку жертв ще до зустрічі з тобою?

Він затримав дихання.

- Лія...

- Просто скажи.

- Так. Я знав, що Дорієв колись хотів використати тебе проти мого батька. Я дізнався це... за кілька днів до нашого знайомства.

Вона відступила на крок.

- Ти підійшов до мене свідомо?

- Спершу - так. Але потім... усе змінилось.

Очі Лії наповнились слізьми. Але вона не плакала.

- То ти підійшов, бо я була вигідною.

- Я залишився, бо ти стала єдиною.

---

Вона пішла у ванну. Зачинилась. Дзеркало відбивало її змарніле обличчя. Але головне - в очах з'явилася порожнеча.

Те, що вона не могла пробачити навіть собі: відчуття, що вона знову була просто пішаком.

> Цього разу зрадив не ворог. А той, кого вона кохала.

---

Марат сидів за столом. Пістолет лежав поруч. І кожен спогад про те, як вона дивилася на нього - ламав зсередини.

> Він пережив війну. Але ніколи не готувався до того, що програє в любові.