Спецоперація «Лія»

Марат не просто йде по Лію - він йде по всіх, хто торкнувся її хоча б поглядом.

"Деякі рятувальні операції починаються не з плану. А з клятви: або разом - або ніяк."

План був простий і жорстокий.

- Ми заходимо з трьох боків. Без попереджень. Без перемовин. Лія - в центрі. Я йду першим.

Марат стояв перед людьми, яких залишилося небагато, але кожен - відданий йому до останнього пострілу. Вперше за довгий час він говорив не як бос. А як чоловік, якому вкрали життя.

---

03:14 ночі. Старий бункер за містом.

Перший вибух - з тилу.

Другий - вибиває головний вхід.

Третій - розриває дах, де стояли снайпери.

Марат заходить всередину з автоматом, очі червоні від злості.

Немає часу думати. Тільки стріляти. Один за одним - охоронці падають, наче фігури в доміно.

---

У центрі - вона.

Прикута до труби. Побита. Але жива.

- Лія! - його голос був і крик, і молитва.

Її очі відкрились. Сльози. Усмішка. І тінь болю.

- Я знала, що ти прийдеш...

Він розбив ланцюг прикладом. Обійняв її, пригорнув до грудей.

- Я з тобою, - прошепотіла вона.

- Ні, - відповів він, не відпускаючи. - Тепер ти - в мені. І якщо тебе ще раз торкнеться хоч тінь - я знищу світ.

---

Вони вибрались з бункера під вогнем. Лія стріляла з пістолета - поранена, але незламна. Вона вже не та дівчина, яку колись зустрів Марат.

Тепер вона - воїн. Його рівна. Його все.

Коли вони сіли в авто і рушили геть, Лія доторкнулась до його руки:

- Я думала, що не витримаю. Але кожен раз, коли хотілося здатися... я згадувала твої очі.

- А я кожну секунду згадував твоє ім'я. І це тримало мене живим.

> Ці двоє більше не бояться смерті. Вони її бачили. Але любов - виявилась сильнішою.