Полум'я у відповідь

Тепер вони не ховаються. Тепер - полюють. І з кожною дією не тільки наближаються до ворога, а й сильніше прив'язуються одне до одного. Це вже не просто втеча. Це - їхня особиста війна.

"Вони вдарили першими. Але ми - останні, хто стоятиме."

Місто було інше вночі. Особливо, коли ти їдеш без номерів, без документів і з пістолетом під сидінням.

Лія мовчала, стискаючи в руці карту.

Ціль: Кіріл Даніч, права рука Аслана Дорієва.

Його офіс - за фасадом автосалону, куди заходять тільки свої.

Марат припаркувався у дворах, зброя під курткою, Лія - з ним. Він більше не лишав її осторонь. І не тому, що не міг - а тому, що не хотів. Вона була його рівною.

---

- Ми заходимо через сервісний вхід, - пояснив Марат. - Він на ніч залишає охоронця. Один постріл - і проходимо далі.

Лія кивнула. Тепер для неї не було жодного внутрішнього крику. Лише чіткий розрахунок.

Постріл. Один. Охоронець упав.

Вони ввійшли в приміщення.

Кіріл сидів у кабінеті - сам, з келихом дорогого віскі. Не встиг обернутись, як ствол торкнувся його скроні.

- Привіт від того, хто мав померти, - прошепотіла Лія.

- Марат... - захрипів він. - Це... це лише бізнес...

- Ти зробив її мішенню. Це вже не бізнес, - відповів Марат, і натиснув спуск.

Без криків. Без довгих розмов. Просто крапка.

Це була помста. Холодна, справедлива. Очищення.

---

Після втечі з будівлі вони зупинилися в машині. Дихання важке. Дощ знову почав лити по лобовому.

Марат поглянув на Лію. Вона дивилася просто перед собою.

- Ти тримаєшся краще, ніж я колись тримався, - сказав він.

- А ти - кращий, ніж хочеш здаватися, - відповіла вона.

Мовчанка. Довга. І потім - несподіване:

- Я кохаю тебе, - прошепотіла вона.

Марат здригнувся. Його обличчя - як після пострілу.

Він повільно взяв її руку. Подивився в очі. Глибоко. По-справжньому.

- Я боявся цього більше, ніж смерті. Але я... теж.

Він не вмів казати "люблю". Але його погляд сказав більше.

І в ту мить стало зрозуміло:

Їхнє кохання - це не слабкість. Це зброя. Найнебезпечніша з усіх.