Після смаку крові

Важливий момент - бо справжня сила не лише в тому, щоб натиснути на спуск, а й у тому, щоб витримати наслідки.

"Є речі, які залишаються з тобою назавжди. Особливо, якщо вони стікають кров'ю по твоїй пам'яті."

Лія лежала на матраці в новому сховку. Очі її були відкриті, хоча надворі вже давно настала ніч.

Марат спав поруч, дихав рівно, спокійно - чи хоча б вдавав. А вона - ні.

Перед її очима знову і знову спливав момент: погляд чоловіка перед смертю. Його очі. Стукіт його тіла об бетон. Запах пороху.

Вона не шкодувала.

Але всередині все горіло.

---

На ранок вона сиділа на підлозі, стискаючи пальцями кухоль кави, яка давно охолола. Марат підійшов тихо, сів поруч. Довго мовчав.

- Це ніколи не зникає, - нарешті сказав він.

- Я не плакала, - відповіла вона. - Я думала, що буду, але ні.

- Бо ти сильніша, ніж думаєш. Але ти не повинна бути каменем, Ліє. Ти маєш право відчувати.

Вона повернула до нього голову.

- А ти? Ти ще щось відчуваєш?

Марат замовк. Його погляд був глибоким, майже зболеним.

- Тільки одне. І це лякає мене більше, ніж усі кулі світу.

- Що саме?

Він наблизився. Його губи торкнулися її чола. Тихо, ніжно. І вперше - не з болю, не з пристрасті, а з... любові.

- Я боюся тебе втратити.

Лія вдихнула глибше. Вперше за кілька днів вона відчула, що серце все ще здатне битися не лише від страху. А ще й... від почуття.

> Вона вбила. Але не стала монстром. Вона вижила. Але не втратила себе. І поруч із Маратом вона більше не просто дівчина з минулого. Вона - його теперішнє.