Засідка

справжній бій Марата та Лії пліч-о-пліч. Тут будуть страх, кров, адреналін - і перша межа, яку Лія переступить остаточно.

"Коли ти вперше натискаєш на спуск - помирає не лише ворог. Помирає щось у тобі."

Старий готель на трасі стояв похмуро й порожньо. Розбиті вікна, стіни, що пахли пліснявою, тиша. Саме така, як перед смертю.

Марат перевіряв пістолети. Лія - дихання. Її пальці злегка тремтіли, але очі лишались холодними. Він бачив у ній те, чого не мав право просити - рішучість.

- П'ятеро, - повторив він. - Двоє - зліва, один на даху, ще двоє - на головному вході. Ми не заходимо в лоб. Ми - тінь.

Вони розділилися. Марат рушив до заднього входу. Лія - ліворуч, у вузький коридор. Там мало бути безпечно. Але безпека - не про її нове життя.

---

Вона почула кроки. Один з них ішов сам, з пістолетом у руці. Його погляд бігав, як у того, хто вже передчував щось не те.

Лія стискала свою зброю. Її палець лежав на спуску.

> - Зараз або ніколи.

Чоловік повернув за кут. Побачив її. Очі розширились. Але вона була швидшою.

БАХ. Один постріл. Прямо в груди. Він упав.

Тиша повернулась. Але вже була не тією. Вона стояла, дивлячись на його тіло, ніби пробувала повірити, що це зробила вона.

Марат знайшов її через кілька хвилин. Побачив труп. Побачив її обличчя.

- Усе добре?

- Я... не тремчу. Це нормально?

- Це значить, що ти жива, - відповів він, і вперше обійняв її не як захисник, а як рівну.

---

Вони залишили готель неушкодженими. П'ятеро ворогів - мертві. Але Марат знав: це тільки розминка. Ворог стане лютішим. І тепер він знає - дівчина поруч не просто його слабкість. Вона - загроза.

> І якщо світ вирішить відібрати у нього Лію - то світ кровоточитиме.