Двоє чужих

"Іноді чужі люди небезпечні не тому, що вони злі. А тому, що вони такі самі, як ти."

Він залишився.

Це було дивно - і для неї, і для нього. Вона, яка звикла жити одна. Він - який звик, що тишу з ним розділяє лише тінь смерті.

Але тепер у тій самій кімнаті було двоє. Двоє незнайомих. Двоє зламаних.

---

- Хочеш кави? - спитала Лія наступного ранку.

- Я не п'ю зранку, - відповів він сухо, не підводячи погляду.

Тиша. Гостра, як бритва. Кожен рух видавався зайвим. Вона готувала сніданок, хоча знала - він не доторкнеться. Але руки самі тягнулись до пательні, ніби хотіли створити хоча б ілюзію нормальності.

Він сидів на підвіконні, мов хижак, що аналізує територію. Його погляд блукав по книжкових полицях, фотографії матері, кришці чайника. Все було простим. Справжнім. Не схожим на його життя.

- Хто ти, Марате? - нарешті запитала вона.

Він підняв очі. Чітко, повільно. І в них - стіна.

- Простіше буде, якщо ти цього не знатимеш.

- І все ж... я впустила тебе в дім. Не боїшся?

- Якщо б я боявся, то вже не був би собою.

Вона ковтнула чай, гарячий і гіркий, як і всі її останні роки.

Його голос був спокійний, але в ньому ховалась глибина - небезпечна, темна. І Лія відчувала, як щось у ній тягнеться до нього - не з цікавості, а з того ж самого болю.

---

Він залишився ще на кілька днів. Рана гоїлася повільно. Вдень він мовчав. Увечері кудись зникав. Вона не питала.

Але раз, пізно вночі, він повернувся, закривавлений, із втомленим поглядом. Сів мовчки на ліжко й мовив:

- Якщо я коли-небудь попрошу тебе зникнути - зроби це без питань.

Лія подивилася в його темні очі. І тихо сказала:

- Я вже не вмію тікати. Навіть якщо треба.

І вони знову мовчали. Але в цьому мовчанні було більше ніж у сотні слів.

> Вона - та, що навчилась виживати.

Він - той, що давно вже перестав жити.

І обидвоє відчували: щось змінюється.