Перша зустріч

"Не всі незнайомці небезпечні. Але всі небезпечні колись були незнайомцями."

Лія не знала, що робить. Серце билося як навіжене.

Її пальці тремтіли, коли вона обережно торкнулась плеча чоловіка. Його куртка була мокра, а тканина під пальцями липла від крові.

- У мене... недалеко квартира. Ви не можете так сидіти. Вам потрібен лікар, - прошепотіла вона.

Він поглянув на неї з холодною, майже тваринною пильністю. Мовчав.

А потім... кивнув.

І за кілька хвилин вона вже допомагала йому піднятись. Він майже не спирався на неї, хоч ішов важко. Гордий. Навіть у пораненні.

У ліфті було тихо. Вона намагалася не дивитися в його сторону, але погляд ковзнув. Очі. Темні, глибокі, наче щось між вугільною ніччю й порожнечею. Але - не порожні. Там щось билося. Щось стримуване.

- Я Лія, - сказала тихо.

- Не треба, - відповів він. - Імен тут не потрібно.

Але вона вже знала: він не з тих, хто випадково виявився на її вулиці. В його мовчанні ховалося щось тривожне.

---

Її кімната - скромна, майже пуста. Вона поклала його на ліжко, принесла аптечку. Він зняв куртку сам, мовчки, і тоді вона побачила татуювання на плечі. Стерте, але агресивне. Символ.

Мафіозне походження вона не знала, але душа зреагувала.

- Що з вами сталося?

- Упав.

- На ніж?

- Можна й так сказати.

Вона мовчала. Вона вміла мовчати - краще за будь-кого.

Коли вона обробляла йому рану, його тіло здригалося. Не від болю. Від її дотику. Його шкіра давно не знала нічого м'якого, нічого людяного.

- Ти не боїшся? - спитав раптом.

- Я навчилася не боятись.

- Даремно.

Вона дивилась на нього мовчки. І раптом подумала:

Чому я привела його додому? Чому рятую?

А він думав:

> Чому я дозволив їй це зробити? Чому не втік?

Але відповідей не було.

Була тільки ніч. І двоє людей, які не мали довіряти. Але вже зробили це.