Вижити -не означає жити

"Тиша - найкраща подруга тих, кого життя змусило кричати в собі."

Коли Лія прокинулась цього ранку, її не вразило нічого нового. Вже шостий рік вона жила в тому самому знімному гуртожитку, де пліснява на стелі була старішою за її надії. Сірий чайник закипів із хрипом, мовби не хотів працювати так само, як і вона.

Кімната - дев'ятнадцять квадратів. Одинокий стіл, ліжко, книжкова полиця з парою томів Достоєвського, кілька кухлів із відбитими ручками. І стара фотографія мами на тумбочці. Усміхнена, хоча тоді її вже били.

Лія не любила дзеркала. Щоранку вона дивилась у скло, але бачила не обличчя - бачився лише шрам на душі, який жоден макіяж не замаскує. Тінь дитячих років переслідувала її всюди: у снах, у людях, у власному диханні.

Її батько...

Він не був монстром - монстри принаймні не обіцяють любити.

Мама завжди казала: "Не довіряй чоловікам, які кричать. Бійся тих, хто мовчки стискає кулак."

Сьогодні був черговий день її «виживання». Вона працювала прибиральницею в невеликому медичному центрі - тягала відра, мила підлоги, витирала чиїсь сльози з плитки, бо хтось помер. Вона давно звикла до запаху хлорки й тиші. Лише в тиші вона почувалася в безпеці.

Але в той день, коли вона виходила з роботи, дощ ще тільки набирав силу, і вуличний ліхтар миготів, мовби попереджав: «Сьогодні щось зміниться.»

На повороті до її будинку вона побачила фігуру - чоловік. Поранений.

Він сидів на землі, тримаючись за бік. Кров просочувала рукав сірої куртки.

І, чомусь, саме в цю мить у Лії не спрацювало головне правило, яке вона повторювала собі роками:

"Не втручайся. Не довіряй. Не рятуй."

- Вам... потрібна допомога? - тихо мовила вона, роблячи крок ближче.

Чоловік підвів погляд. Його очі були темні, майже чорні. Але в них не було страху.

Там була тиша.

Така ж, як у ній.

І вони не знали, що саме ця зустріч стане  їхньою останньою ставкою на любов.