Остання спроба

  Він прийшов разом з вітром, як завжди приходив раніше. Насправді важко було б знайти прилад, який би міг відрізнити звичайний порив завірюхи від його тонких пальців, і навряд чи яка сучасна людина розпізнала б його бородате обличчя у стрімкому танці пожухлого листя. Прогрес забрав у людей магію. У нестримному розвитку технологій давно згинуло вміння бачити потаємне, розміняне на більш корисні в побуті речі, і тому не було кому зрозуміти, що за гість ступив на околицю міста цього ранку.  Лише жалібно скавучали безхатні собаки, коли він пролітав повз їх лігва у потоці повітря, та ще здригалися поодинокі вранішні перехожі, повз яких він проносився, пестячи їх мимохідь своїми крижаними пальцями.

  Він поводився обережно. Поки що. Слабкий від все ще незагоєних ран та довгого сну, він з жалем пролітав повз сотні місць, де міг би непогано поживитися, запам’ятовуючи їх про всяк випадок. Ось тут - можна скинути цеглину, що вже майже відвалилася від кладки і нависає над тротуаром  - варто лише дочекатися слушної нагоди. А тут – старе гілля величезного дерева тріснуло навпіл і хитається, прямо таки запрошуючи схопити його та, трохи підправивши напрямок падіння, опустити на безглузду залізну коробку, яка зупинилась перед червоним вогником. Безліч можливостей… можливостей допомогти вітру скалічити чи вбити, та нарешті, після всіх цих сторічь, знову жадібно припасти до ще теплого тіла та витягти з нього залишки життя. Вилікуватися від ран. Набрати сили, щоб потім вбити ще більше… Щільніше злитися з вітром і перетворити бурю, з якою він мандрував, на повноцінний ураган… І сміючись та граючись, піднімати в повітря людей та видирати з корінням дерева… 

  Так, він нічого так не жадав, як знову стати самим собою – одним з тих, кого стародавні мешканці цієї землі звали вийями чи вілами. Знали про їх існування. Вміли їх бачити. Визнавали їх силу та жертвували їм. Існували поруч з ними. Він хотів би повернути ті часи. Ще й як хотів. Але йому треба було бути обережним. Дуже обережним. Він здогадувався, що ходить по краю.

  Адже він пролетів з попутними вітрами сотні верств, не помітивши нікого з родичів. І нікого з інших – духів землі, води, річок чи пагорбів. Він не зустрів навіть задрипаного лісовика – хоч колись їх тут було багацько. Натомість всюди були люди. Багато людей. В тисячі раз більше, ніж мешкало в цій місцині в його часи. Перепочиваючи від свого стрімкого польоту у покинутому лелечому гнізді, що стирчало над сірим шосе на сірому ж стовпі, він похмуро спостерігав безкінечний потік металевих коробок, набитих людьми, що мчали, обганяючи вітер, і думав, що, можливо, часи змінилися остаточно. Що він залишився сам - останній з тих, що колись панували над цим світом. Ця тривога та ще постійне відчуття смутної загрози – ось що змушувало його бути обережним і не привертати до себе уваги. Поки що. Поки він не досяг своєї мети.

  Так він летів разом з осінньою бурею, що набирала силу, наближаючись до обіцяного йому призу, і коли зрозумів, що запах здобичі привів його у місто, він став ще обережнішим.

  Місто… він ніколи раніше не знав таких великих міст. Ті міста, які він пам’ятав, були лише купками дерев’яних споруд, по яким так весело було розносити іскри вогню та здіймати солом’яні стріхи полум’яними хвилями. Але місто, в яке привів його слід, було величезним, і знайти в ньому дерев’яну будівлю було б складніше, ніж живу людину на погості.  

  Ближче до центру вітер, з яким він так вільно віяв на просторі, почав підводити його, стаючи некерованим, наче дикий скакун. Біля поверхні пориви вітру то майже згасали, петляючи в коротких вуличках та б’ючись об велетенські будівлі, то ще швидше розганялися, стиснуті кам’яними долонями, щоб вилетіти з ущелин дворів на широкі проспекти. Він сповільнився, щоб не дати вітру перехопити контроль над його маршрутом.

  Вийя відчував, що його мета майже поруч… але це змусило його діяти ще обережніше. Збагнувши реальні розміри того скупчення людей, в яке завела його доля, він нарешті зрозумів, що його так непокоїть. Адже таке велике місто не могло не мати охоронця.  

  Навіть в його старі часи в кожного міста існував дух-покровитель. Вони утворювалися самі собою, коли багато людей жило довгий час на одному і тому ж місці - з бажань, мрій та страждань тисяч розумних душ. Вони зростали в силі разом з містом та занепадали, коли місто накривала пошесть або  його руйнували вороги. Вони були смертні та вмирали, якщо місто вимирало остаточно. Всередині свого володіння вони були сильніші за будь-якого іншого духа, але вся їх влада закінчувалася на околиці.

  В ті старі часи такі духи не дуже заважали вийям. Дух міста з населенням в декілька тисяч людей не міг серйозно загрожувати демону вітру в його повній силі. Але от відігнати пораненого та знесиленого, такого, яким він став тепер – будь який покровитель міг би з легкістю.

  Вийя не знав, скільки людей мешкало в ЦЬОМУ місті. Сотні тисяч? Тисячі тисяч? В будь-якому випадку він був в смертельній небезпеці, адже сили були занадто нерівні. Що ж, він знав, на що йде. Адже тут був приз. Обіцяна йому жертва. Навіть найсильніший дух міста не зміг би переступити космічних законів, які діяли в цьому випадку. Не зміг би порушити містичних правил, що з’єднували прибульця його винагородою.

  Схопити приз. Насолодитися жертвою. Вилікуватися від ран. І втекти звідси, щоб набрати ще сили і можливо – тільки можливо – повернутися згодом з ураганом, проти якого навіть найсильніший міський дух не зможе нічого вдіяти. Хоча навряд чи. Він бачив по дорозі багато менших міст та містечок, де було б непогано поживитися без зайвого ризику. Сюди б він ніколи не прийшов. Але тут був приз. І це була його єдина надія нарешті видужати. Тож – схопити та втекти.