22.1

Аріна, щойно побачивши батька, кинулася до нього стрімголов. Вона міцно обхопила його руками, притискаючись щокою до його стегон.

— Татусю, — вигукнула вона з такою радістю, ніби весь світ навколо зник, залишивши тільки їх двох, — тепер ми знову будемо жити разом! Назавжди!

Її слова були, як удар блискавки у саме серце.

Софія, яка стояла поруч, не усвідомлюючи, зробила крок назад. Її серце стислося в болісному спазмі. Вона дивилася на Аріну, на щиру дитячу надію в її очах... і на Даміра, який обережно пригортав доньку до себе, взявши на руки. Усе це разом било в одну рану — ту, яку щойно почали загоювати його обійми і слова.

Її пальці тремтіли. У голові лунало тільки одне питання: "Що я тут роблю? Я зайва…"

Вікторія, що стояла збоку, не втрачала нагоди спостерігати за сценою, а її погляд був холодним і тріумфальним.

Дамір відчув, як Софія відступає. Він одразу підняв голову, зустрічаючи її погляд. Її очі блищали від стримуваного болю.

— Софіє, — тихо покликав він.

Але вона вже відвернулася, намагаючись зібрати себе докупи, не дати волі сльозам і паніці, які підступали до горла. Вона не хотіла бути слабкою. Вона не мала права бути слабкою зараз.

Дамір обережно відпустив Аріну, яка все ще тримала його за руку, і зробив крок до Софії.

— Софіє, прошу, почекай, — його голос був хрипким від тривоги.

Але вона вже стояла біля дверей, спиною до нього. Її плечі зрадницьки тремтіли. Софія щосили боролася з собою, аби не розплакатись на очах у всіх, аби не показати, як сильно їй боляче. Вона не могла слухати тієї дитячої радості, що ламала її мрії. Вона не могла дивитися в очі Даміра, боячись побачити там жаль замість любові.

— Софіє, будь ласка, — Дамір уже був поруч. Він обережно взяв її за зап'ястя, намагаючись зупинити.

Вона здригнулася від його дотику, але не вирвалася.

— Послухай мене, — тихо, майже благально вимовив він, нахиляючись до неї, — ти — не зайва. Ти — моє серце. Моя душа. Та, без якої я вже не можу дихати.

Софія повільно обернулася. На її обличчі читався біль, розгубленість і безмежна ніжність водночас.

— Але Аріна... Вона така щаслива... Я не хочу бути тим, хто розіб'є їй серце, Даміре. Я не маю права...

Її голос зірвався на шепіт, а очі знову наповнилися сльозами.

Дамір підняв її долоню до своїх вуст і ніжно притиснувся до неї губами.

— Ти будеш не тим, хто забере в неї щастя, а тим, хто його примножить. Я зможу бути хорошим батьком для Аріни тільки тоді, коли сам буду щасливим. А щасливим я можу бути лише з тобою.

Його голос бринів щирістю. У ньому не було ні сумніву, ні вагань. Лише кохання — глибоке, справжнє.

— Прошу тебе, — повторив Дамір, ніжно заглядаючи в її душу своїми очима, — не відступай. Не зараз. Не тоді, коли я нарешті знайшов тебе.

Софія стояла мовчки, вдивляючись у його очі, ніби шукаючи там відповідь на всі свої страхи і сумніви.

І вона її знайшла.

Тремтячою рукою вона торкнулася його щоки й прошепотіла:

— Я боюся... Але більше боюся втратити тебе.

Дамір притягнув її до себе, обійняв міцно, так ніби віддавав їй увесь свій захист, свою силу, свою віру.

— І не втратиш, — пообіцяв він їй на саме серце. — Ніколи.

Вікторія, яка мовчки спостерігала за всім із боку, ледве стримувала злість. Її план летів шкереберть прямо на її очах...

Поки Дамір тримав Софію в обіймах, до них несміливо підійшла Аріна. Вона широко розплющеними очима вдивлялася у Софію, вловлюючи кожну її рису, кожен порух.

Маленькі пальчики торкнулися Софіїної сукні.

— Ти гарна, — щиро сказала дівчинка. — Ти добра?

Софія опустилася на коліна перед Аріною, щоб бути з нею на одному рівні. У її очах була ніжність і тепло.

— Я постараюся бути для тебе найкращою, сонечко, — м’яко відповіла вона.

Аріна задумливо сіла на свої п’ятки, обійняла себе за коліна й серйозно промовила:

— У тата є Софія, а у мами є дядько Максим, — вона довірливо зиркнула на Даміра, а потім знову на Софію. — Вони замикаються у спальні, коли я приходжу. То... як нам тепер бути сім'єю?

На кілька секунд повисла тиша, така щемлива, така незручна, що навіть повітря стало важким.

Софія відчула, як болісно стискається її серце від цих дитячих слів — чистих, безпосередніх і таких гірких.

Дамір опустився поряд із ними. Його сильні руки обережно обійняли Аріну і притягнули до себе.

— Маленька моя, сім'я — це не там, де кричать або ображають одне одного, — лагідно сказав він. — Сім'я — це там, де є любов і турбота. Ми з Софією будемо такою сім'єю для тебе. Якщо ти дозволиш.

Аріна серйозно подивилася на них обох, ніби важила в своїй дитячій душі якісь надто дорослі рішення. Потім кивнула.

— Я хочу, щоб ми були щасливими. Мені не подобається цей Максим. Він кричав на мене. 

Софія не витримала й міцно притиснула дівчинку до себе, відчуваючи, як теплом розтікається у грудях справжнє, живе щастя.

Дамір поглянув на них обох — і в його очах світилася обіцянка: він зробить усе, аби вони більше ніколи не плакали. Його жінка. Його донька. Його сім'я.

У цей момент Вікторія, яка досі стояла біля дверей, перехрестила руки на грудях і скривилася так, ніби щойно проковтнула щось гірке. Її очі блиснули образою та злістю.

— Аріно! — різко покликала вона дочку, — Не кажи дурниць! — її голос надламувався на кожному слові.

Але дівчинка, притулившись до Софії, похитала головою.

— Це не дурниці, мамо, — серйозно сказала вона. — Я все бачила. І чула..., ти обминула мене, сказавши, що мій тато погана людина і що він мене не любить. 

Вікторія спалахнула гнівом, її обличчя стало блідим від люті.

— Ти ще мала, щоб розуміти, що і як відбувається! — закричала вона. — А ти, — вона вказала пальцем на Софію, — Ти влізла в мою сім’ю! Я це так не залишу...

Дамір спокійно, але дуже твердо встав між Софією та Вікторією.

— Досить, Віко. Сама зруйнувала все, що у нас було. Не смій зараз перекладати свою провину на когось іншого. Особливо на Софію.