21

 Глава 21

 Коли Дамір провів Софію до гостьової кімнати, він зробив це з надзвичайною ніжністю. Його дотик до дверної ручки, обережний жест — усе мовчки говорило: ти тут у безпеці.

— Це твоя кімната, — прошепотів він, затримуючи погляд на її стомленому обличчі. — Ти моя особлива гостя, Софіє. Я хочу, щоб ти тут відчула спокій.

Він не наближався занадто, хоч і відчував шалене бажання обійняти її, захистити від усього болю світу. Але натомість лише додав:
— І прошу тебе… не зважай на мамині слова. Це гнів, це упередження. Але це — не правда.

Софія мовчки пройшла до ліжка й опустилася на край, обійнявши подушку, як дитина, яка шукає опори у чужому домі. Її руки злегка тремтіли. Вона намагалася не дати волю емоціям, але голос видав її стан:

— Вона не зла, Дамір… Вона — мати, яка хоче тобі добра. А я… я — хтось, кого вона бачить плямою на твоїй репутації.

Він хотів заперечити, але вона лише підвела очі й прошепотіла:

— Вона має рацію в одному… Я маю минуле. І більшість людей не захоче дізнатися більше — їм вистачить одного заголовка. Але я не ховатимусь. Не хочу жити в страху. Якщо я з тобою, я повинна мати силу дивитися людям в очі.

— Софіє… — його голос зірвався, майже в молитві.

— Я хочу поговорити з нею, — твердо сказала вона. — Не щоб виправдатися, ні. А щоб подивитись їй в очі й сказати: я — жива. І я — не те, що про мене написали.

В її очах блищали сльози, але це були не сльози страху. Це була рішучість, обпалена болем.

Дамір підійшов ближче, опустився навколішки перед нею й взяв її за руки.

— Я пишаюся тобою. За мужність. За силу. Але ти маєш знати: я з тобою — попри все. Якщо ти хочеш поговорити з мамою — я буду поруч, але не зараз. Ви поговорите коли прийде час. 

Її губи здригнулись у тремтливій усмішці. Вперше за ці довгі години в її очах майнула надія.
— Дякую, — прошепотіла вона. — За те, що не даєш мені зламатися.

А він лише тихо подумав: Я люблю тебе. І заради тебе я готовий на все.

Дамір ніжно тримав руки Софії у своїх долонях, ніби боявся, що вона зникне, щойно він відпустить. Його великі пальці м’яко ковзали по її шкірі, ніби заспокоюючи серце, яке все ще билося тривожно.

— Ти, мабуть, зголодніла, — м’яко промовив він, уважно заглядаючи в її очі. — Ходімо на кухню. Там ми точно знайдемо щось смачне.

Софія ледь усміхнулася й злегка похитала головою:

— Дякую… але ні, я не голодна.

Її голос був м’яким, трохи втомленим, але в ньому вже не було тремтіння. Вона обережно вивільнила одну руку, поклала її на його щоку — такий теплий і щирий дотик — і прошепотіла:

— Дякую тобі… за все. За те, що не відштовхнув. За те, що став щитом, коли мені це було найбільше потрібно.

Та поки вона говорила ці слова, в її серці тремтіло зовсім інше. Їй не давали спокою слова, які Дамір сказав своїй матері. “Це жінка, яку я кохаю.”

Вони мовби запеклися на внутрішній стіні її свідомості. Їхня вага була така солодка й така небезпечна. Вона боялася повірити, але ще більше боялася не повірити…

Софія опустила очі, щоб Дамір не побачив, як у них тремтить невпевненість, схована за маскою вдячності. В її голові звучало одне-єдине питання: чи справді він це відчуває… чи це лише захист у відповідь на напад?

Але серце вже саме знало відповідь. І воно билося так сильно, що, здавалося, його чує навіть тиша кімнати.

Дамір повільно й м’яко відкинув ковдру, ніби це був найцінніший шовк, не бажаючи порушити ту крихку тишу, що оповила кімнату. Його погляд зупинився на Софії — втомленій, змученій, але такій прекрасній у своїй вразливості.

— Лягай, — прошепотів він, майже благально. — Хоч трохи відпочинь… Тобі потрібно набратися сил. А потім… потім ми разом знову встанемо і підемо далі.

Софія слухняно лягла, ніби їй було потрібно лише це — простий дозвіл бути слабкою поруч із кимось, хто все витримає. Вона вмостилася на подушці, заплющила очі, і в тому, як вона це зробила, було щось зворушливо дитяче.

Дамір обережно накрив її ковдрою, ніби ховав від усього лихого світу, а потім схилився і, затамувавши подих, приклав губи до її чола — не просто поцілунок, а обітниця. Тиха, безмовна, справжня.

Поглянув на неї востаннє — її обличчя вже злегка розслабилося, немов душа знайшла короткий прихисток. І тоді він, ступаючи так, аби не зворухнути жодного звуку, тихо вийшов з кімнати, залишивши за собою ніжність, турботу… і себе.
Дамір ішов швидко, впевнено, з холодною рішучістю в очах. Біль Софії, її погляд, згорблені плечі — все це пульсувало в його грудях гнівом, який вже не можна було стримати. Він бачив, як Лариса роздає накази Марії, спокійна, мов нічого не сталося. Але для нього сталося все.

— Маріє, — голос Даміра був твердим, — будь ласка, приготуй щось легке для Софії. Вона дуже втомлена. 

Жінка кивнула і одразу рушила до кухні.

Дамір перевів погляд на матір. У його погляді більше не було м’якості. Лише крижана вимога.

— Мамо, нам потрібно поговорити. — Його тон не залишав місця для відмови. — Ідемо в кабінет. Зараз.

Лариса підняла брови, здивована таким тоном, але мовчки пішла за сином, відчувши в його голосі те, що не дозволяло сперечатися — силу. Справжню. І вона знала: цей розмова буде не про компроміси.