20.1

Дамір сидів на холодній лавці у затінку внутрішнього дворику, зі схиленими плечима й напруженим поглядом. Його руки були складені в замок, а думки не давали спокою. Лише кілька хвилин тому він тримав Софію в обіймах, відчував, як її тіло тремтить від образи, сорому, болю. І ця безпорадність роздирала його зсередини.

Він більше не міг ставитися до неї просто як до жінки, яка подобається. Не міг бачити в ній лише коханку. Щось змінилося. Софія стала частиною його життя. Тією частиною, без якої він уже не міг уявити свого ранку, вечора, себе.

Йому було добре, коли вона сміялася, коли сперечалась з ним, коли дивилась своїм уважним, трішки сумним поглядом. І боляче — коли її принижували, коли вона мовчки ковтала образу.

Йому хотілося стати для неї стіною, тилом, захистом. Хотілося, щоб вона завжди відчувала себе потрібною, сильною, бажаною. І раптом усе стало ясно — він її любить. Глибоко, по-справжньому, без жодних "але".

— Я кохаю її… — тихо, майже пошепки промовив Дамір, дивлячись перед собою в нікуди.

Ці слова вперше прозвучали вголос, і від них в грудях защеміло солодко і болісно водночас. Він навіть не одразу усвідомив, що це сказав. Просто серце саме витисло з нього правду.

— Я кохаю її… — повторив він трохи голосніше, вдихаючи глибше, наче приймаючи нову реальність.

І ця правда була ясною, як весняне небо. Нею неможливо було більше нехтувати, замовчувати, ховати за турботами чи страхами. Софія стала його всім. І тепер у нього з’явилась одна-єдина ціль — захистити її, зберегти, зробити щасливою…

Минає трохи часу, і Дамір помічає знайому постать, що прямує до нього. Софія йде повільно, злегка опущена голова, в очах — втома, але водночас щось непохитне, сильне. Він одразу підводиться з лавки, серце його завмирає, а потім зривається в прискорене биття.

Коли вона підходить ближче, він не чекає жодного слова — обіймає її міцно, ніжно, так, ніби хоче захистити від усього світу.

— Як усе пройшло? — тихо питає, заглядаючи їй у втомлені очі.

— Я виграла справу, — відповідає вона з ледь помітною посмішкою, в якій перемішалося і полегшення, і гіркота.

— По-іншому й не могло бути, — м’яко каже він, ще дужче притискаючи її до себе. — Ти сильна, Софіє.

— Колеги дивилися на мене… осудливо. Але ніхто не наважився щось сказати вголос.

— І не посміють, — відгукнувся Дамір. — А ти не думай про це. Люди завжди говорять. Важливе лише те, ким ти є насправді. І я знаю, яка ти.

Він гладить її волосся, притискаючи до себе її голову.

— Я з тобою. І завжди буду.

— Якщо у тебе більше немає справ на сьогодні, — тихо мовив Дамір, не випускаючи її з обіймів, — тобі краще поїхати додому. Відпочинь, заспокойся. Ти сьогодні пережила занадто багато.

Софія зітхнула, її плечі ледь опустилися — як знак згоди.

— Я говорив з Олегом, — додав Дамір. — Він уже взявся за це. Пообіцяв швидко з'ясувати, хто стоїть за всім цим брудом. Я хочу знати правду. І хочу, щоб ти більше ніколи не проходила через подібне.

— Дякую, — тільки й прошепотіла Софія, ховаючи обличчя на його грудях. -- Без тебе..., навіть не уявляю, щоб я робила...

Вони ще кілька секунд стояли в тиші, а потім Дамір лагідно взяв її за руку.

— Ходімо. Обійдемо центральний вхід. Не хочу, щоб ти ще раз бачила ці обличчя.

Софія мовчки кивнула. Вони разом пішли вузькою доріжкою між корпусами, далеко від галасливого входу, тримаючись за руки, як двоє, хто вже ніколи не буде самотнім.

Коли вони під’їхали до будинку Софії, Дамір одразу помітив натовп біля під’їзду. Кілька камер уже були направлені на авто, в очах журналістів блищала хижа цікавість.

— Вони чекають на мене… — прошепотіла Софія, серце її шалено калатало. — Вони стоять просто під дверима…

Вона різко обернулася до Даміра, в очах — страх, біль, безпорадність.

— Що мені робити?.. Я не зможу знову пройти крізь це…

Дамір миттєво взяв її за руку, стискаючи ніжно, але впевнено.

— Ти не підеш туди. Зараз — ні. Ці писаки не залишать тебе в спокої, поки не вирвуть щось гучне. Вони хочуть крові.

— Але мені нема куди йти, — ледь чутно прошепотіла Софія, погляд затуманився. — У мене немає іншого дому… лише ця квартира…

Дамір нахилився ближче, притискаючи її руку до свого серця.

— Ти маєш мене, Софіє. І тепер ти не одна. Поїхали до мене. Там ти будеш у безпеці. Я про все подбаю.

Вона подивилась на нього з подивом і довірою. І цього разу не заперечувала.

Дамір допоміг Софії вийти з машини, підтримуючи її під лікоть. Він відчував, як вона тремтить — чи то від холоду, чи від напруги. Вони мовчки рушили до будинку, коли раптом на ґанок вийшла його мати.

Очі жінки зосереджено вп’ялися в Софію, погляд напружено гострий, наче лезо ножа. Потім вона перевела очі на сина, стиснула губи в тонку лінію і зневажливо прошипіла:

— Це що ще таке? Ти привів додому проститутку?

Софія завмерла на місці, ніби від удару. У грудях їй все стиснулося, обличчя побіліло.

Дамір спочатку мовчав. Потім став перед Софією, захищаючи її тілом, і спокійно, але холодно промовив:

— Не смій так казати про неї. Вона — жінка, яку я кохаю.

Його мати зойкнула, як від ляпаса.

— Ти жартуєш? Та вона ганьба! Весь інтернет уже гуде! Люди шепочуться за спиною! А ти ще й додому її привів?

— Цей дім — мій, — твердо сказав Дамір. — І я вирішую, хто має в ньому бути. А якщо тобі щось не подобається — двері там.

Софія стояла, опустивши очі, не сміючи нічого сказати. Сльоза скотилася по щоці. Але вона стримувалася. Не дозволяла собі зламатися. Не тепер.

Дамір простягнув їй руку:

— Ходімо. Ти вдома. Ти в безпеці.

І Софія, не сказавши ані слова, пішла з ним, залишивши позаду приголомшену жінку, що не могла повірити у почуте.