20

Глава 20

Дамір ішов, наче крізь бурю. Його кроки були рішучими, обличчя — кам’яним. Натовп журналістів розступався повільно, та коли він побачив Софію — її застиглу постать серед чужих облич, її порожній, поранений погляд — щось у ньому зламалося.

Він без жодного слова протиснувся крізь натовп, схопив її за руку і міцно притис до себе. Сотні голосів волали щось, кидали звинувачення, вимагали відповідей — але для Даміра їх не існувало. Він був її щитом. Її мовчазною фортецею.

Софія тремтіла. Її долоня в його руці була холодною, як лід. Вона не промовила жодного слова, лише дозволила йому вести себе вперед — повз камери, мікрофони, брудні погляди й спроби зірвати маску. Він провів її до самого входу, виштовхав двері плечем і тільки тоді, коли опинилися всередині, полегшено зітхнув.

— Ідемо, — сказав тихо, вже іншим голосом, лагідним і турботливим.

Він помітив, як її руки легенько тремтять, як очі шукають точку опори. Вона була на межі. І йому боліло бачити це.

— Потрібно знайти тихе місце, — прошепотів, ніжно обіймаючи її за плечі. — Зараз тобі треба просто трохи спокою.

Софія кивнула, не дивлячись на нього. Просто довірилась. І він повів її далі — туди, де зачинені двері заглушать натовп і де вона зможе нарешті видихнути.

— Софіє, — Дамір нахилився до її обличчя, обережно тримаючи за плечі. — Чуєш мене? Тут є якесь місце, де можна заховатися від цих піраній? Нам потрібно трохи тиші. Для тебе.

Вона не одразу відповіла. Її погляд був ніби затуманений, далекий. Тільки важке дихання видавало, що вона ще тримається. Дамір легенько струснув її, обережно, як людину, що прокидається після поганого сну.

— Софіє…

Вона кліпнула, поглянула на нього, наче тільки тепер усвідомила, що він поруч. На її вустах з’явився ледь помітний рух — наче хотіла щось сказати, але не могла знайти слова.

— Є… — нарешті прошепотіла. — Через задній вхід, ліворуч… Там є невеличкий дворик. Він закритий, туди майже ніхто не ходить.

— Добре. Поведи мене, — прошепотів він. — Я з тобою. Не хвилюйся, я не дозволю їм тебе зламати.

І вона повела його. Їхні кроки звучали тихо й обережно, але з кожним метром Софія ніби починала дихати трохи вільніше.

У дворі панувала тиша. Лише десь далеко чути було гул міста, приглушений товстими стінами судової будівлі. Софія впала на лавку, ніби ноги перестали її тримати. Вона закрила обличчя руками й не стримала сліз.

— За що?.. — її голос тремтів. — За що мені це? Я так старалася, так боролася… Хто це зробив? Хто зруйнував усе?.. Хто?!

Сльози текли вільно, беззупинно. Вона говорила багато — уривчасто, емоційно, іноді майже нерозбірливо. Про біль, про сором, про те, як важко було стати собою, залишити все минуле позаду. Про страх, що тепер усе це повернеться. Що її знову зведуть до старої тіні себе.

Дамір сів поруч. Він не перебивав, не намагався перекричати її біль. Просто слухав, зосереджено, з болем у власних очах. Коли вона трохи стихла, він обережно обійняв її за плечі.

— Послухай мене, — прошепотів він тихо, але твердо. — Я з’ясую, хто це зробив. Хто посмів тебе принизити. І той, хто стоїть за цим — відповість.

Софія притулилася до нього, вся тремтячи.

— Я не покину тебе, — продовжив він. — Ніколи. Не важливо, що вони там вигадують. Я з тобою. І ми разом пройдемо через це. Ти не одна.

Він поцілував її у волосся й міцно притис до себе. І хоч сльози ще текли, Софія вже не почувалася такою самотньою.

Софія піднімає на нього очі — повні сліз, але вже без відчаю. У погляді — вдячність, ніжність, любов. Вона ніжно притуляється до його грудей, ховаючи обличчя в його сорочці, ніби шукає там захисту від усього світу.

— У твоїх обіймах мені спокійно… — прошепотіла вона. — Якби я могла, я б залишилась тут назавжди.

Дамір усміхнувся й обережно торкнувся її щоки.

— Але ти сильна. І маєш іти. Зараз — у зал суду. А потім — додому. Ми поїдемо разом.

Софія кивнула й глибоко вдихнула. Її плечі вирівнялися, очі стали рішучими. Вона витерла сльози, підвелася й ще раз обернулася до нього.

— Дякую, що ти поруч.

— Завжди, — відповів Дамір. — Я чекатиму тебе тут.

Вона пішла — впевнено, спокійно, з високо піднятою головою. А він залишився, спостерігаючи за нею з теплом у погляді, знаючи, що кохає цю жінку все більше з кожним її кроком.

Залишившись у дворику наодинці з тривогою, Дамір виймає телефон і набирає номер Олега. Кілька гудків — і голос друга звучить у слухавці:

— Дамір, що трапилось?

— Олег… Це жах. Софію атакували журналісти прямо біля входу в суд. Хтось злив інформацію… Її минуле — все, до найменших деталей. Вони влаштували справжнє полювання.

— Що?.. Звідки вони дізналися?

— Я не знаю. Але підозрюю Вікторію. У неї був мотив, можливість, і вона могла дещо знати… Я впевнений, що це її рук справа. Але мені потрібні докази.

— Я все зрозумів. Я дізнаюся, хто стоїть за цим. Обіцяю.

— Добре. Бо цього разу я не пробачу. Я покараю того, хто це зробив. Навіть якщо доведеться… — він обриває себе, стискаючи кулак, — навіть якщо доведеться йти до кінця.

Олег замовкає на мить, а тоді відповідає з обережністю:

— Будь обережний, Дамір. Ти не уявляєш, наскільки далеко це може зайти. Не завжди ворог там, де ти його чекаєш.

Дамір лише важко зітхає.

— Я зроблю все, щоб вона не постраждала більше. Навіть якщо доведеться заплатити найбільшу ціну.

Але він ще не знає, наскільки болючою буде правда.