19

Глава 19

Ранкове сонце м’яко ковзало кухнею, наповнюючи простір теплим світлом. Дамір стояв біля плити в джинсах та футболці, зосереджено помішуючи яєчню на сковорідці. Поряд у тостері підрум’янювався хліб, а кавоварка ритмічно шипіла, заповнюючи кухню ароматом свіжозвареної кави.

На його обличчі грала щаслива посмішка — така, яку можна побачити лише у людини, що врешті дочекалася чогось справжнього. Вчорашній вечір ще лунав у пам’яті — її погляд, коли вона сказала: «Так, я готова. Просто бути з тобою. Просто бути щасливою». Ці слова звучали для нього як обітниця.

Він озирнувся на стіл — уже накрив: апельсиновий сік, троянда у склянці з-під джему і дві серветки, складені серцем. Він не був романтиком у класичному сенсі, але сьогоднішній ранок вимагав чогось особливого. Дамір хотів бачити посмішку на обличчі Софії. 

У дверях з’явилася заспана Софія — в його сорочці, босоніж, з легким безладом у волоссі. Побачивши сніданок і ту щиру посмішку на обличчі Даміра, вона зупинилася і м’яко посміхнулася у відповідь.

— Так пахне, ніби я прокинулася в кіно, — пожартувала вона, підходячи ближче.

— А я й сам себе трохи як у кіно почуваю, — відповів Дамір, ніжно торкаючись її щоки. — Але це наш фільм, Софіє. І ми тільки почали знімати перші сцени.

— Сідай, поки все ще гаряче, — сказав Дамір, ставлячи перед Софією тарілку з яєчнею, підсмаженим хлібом і помідорами.

Софія слухняно сіла, дивлячись на нього з м’якою усмішкою. Її очі ніби світилися зсередини.

— Ти знаєш… — мовила вона тихо, — ніхто й ніколи так про мене не піклувався. Це… — вона замовкла, ковтаючи емоції, — це щось нове для мене. Дуже нове. І дуже… приємне.

Дамір підсунув їй горнятко кави.

— Ти заслуговуєш на це, Софіє. На турботу. На прості речі, які роблять день добрим.

Вони почали снідати, час від часу перехоплюючи погляди, усміхаючись.

— У мене сьогодні слухання в суді, — згадала вона, витираючи губи серветкою. — Справа не з простих, клієнт впертий, як віслюк. І протилежна сторона — акули.

— Триматиму за тебе кулаки, — відповів Дамір. — А в мене кілька зустрічей на роботі. Можливо, одна з них вирішить моє найближче майбутнє.

— Важливо? — вона нахилила голову.

— Так, але не настільки важливо, як цей сніданок, — він підморгнув. — Ти встигла стати моїм головним пріоритетом.

Софія розсміялася й легенько штовхнула його коліном під столом.

— Добре. Тоді давай домовимось: після всіх важливих справ — вечеря. Удвох. Без стресів, тільки ми.

— Домовились, — відповів Дамір і торкнувся її пальців. — І кожен день так, доки не набридне.

— А якщо не набридне? — її голос знизився до шепоту.

— Тоді буде щастя.

Поївши, Софія відкладає серветку й з усмішкою дивиться на Даміра.

— Це був прекрасний сніданок, дякую тобі, — ніжно каже вона. — Ти не просто готуєш, ти твориш магію. Проста яєшня стає  кулінарним шедевром. 

— Для натхнення мені потрібна лише ти, — усміхнувся він і підморгнув. — Іди одягайся, а я тут усе приберу.

— Та ні, я допоможу…

— Софіє, — перебив Дамір з удаваною суворістю, — я сказав — іди. Не сперечайся з шеф-кухарем.

Вона засміялася, злегка торкнулася його плеча й пішла до спальні. За кілька хвилин, уже одягнена в елегантний костюм, вийшла до вітальні.

Дамір, який саме витер останню тарілку, на мить завмер, побачивши її.

— Ого… — лише й зміг сказати. — Ти виглядаєш приголомшливо. Хоч би хто сьогодні опинився проти тебе в суді — шкода їх. Вони вже програли.

Софія злегка почервоніла, але посмішка не сходила з її обличчя.

— Ну-ну, досить лестити. Ходімо, а то ще спізнюся і доведеться звітувати перед суддею.

Вони разом вийшли з квартири, обмінявшись швидким, теплим поглядом, що обіцяв продовження вечірньої магії.

Їхні машини стояли поруч біля під'їзду, ще в затінку ранкового сонця. Дамір, як завжди уважний, не рушив одразу — чекав, поки Софія заведеться й виїде першою. Але минала хвилина за хвилиною, а двигун її авто вперто мовчав.

— Щось не так? — він вийшов зі свого авто, підійшов до її вікна.

Софія скрушно зітхнула:

— Я не розумію… Вчора все працювало ідеально. А зараз — нічого. Навіть не схоже, щоб акумулятор сів.

— Дай я гляну, — спокійно відповів Дамір і відкрив капот.

Він швидко оглянув проводку, потім нахилився ближче до двигуна. Софія вийшла з машини й стояла поряд, трохи стурбована.

— Щось серйозне? — запитала.

— На перший погляд — ні. Але й не виглядає як дрібниця. Може бути з замком запалення… Або хтось "допоміг" цьому статися, — Дамір глянув на неї багатозначно.

— Ти маєш на увазі, що це могли зробити спеціально?

— Не виключаю. Але поки не панікуй. Їдьмо разом — я тебе підкину.

Софія кивнула, і вони рушили до його машини. У ній вона ще раз кинула погляд на свою машину через вікно, вже з підозрою.

— Не хвилюйся, — лагідно мовив Дамір, повертаючись до неї. — Я викличу перевірених майстрів, подбаю про все. До вечора твоя машина буде як новенька, обіцяю.

Софія вдячно усміхнулася, але в очах все ще ховалося напруження. Дамір завів двигун і невдовзі вони вже під’їжджали до суду. Він інстинктивно обрав місце якнайближче до входу, навіть не звернувши уваги на натовп перед будівлею.

Софія, вдивившись у натовп, нахмурилась:

— Дивно… Сьогодні тут якось надто багато журналістів. Здається, щось гучне розглядають, а я про це не знаю?

Дамір також глянув у бік входу й помітно насторожився:

— Вони явно когось чекають… або щось винюхують. Може, й справді гучна справа… А може, не зовсім про справу…

Софія перевела на нього погляд. У її серці з’явився тривожний подих невідомого — інстинкт професіонала підказував, що журналісти рідко бувають просто так.