18.1

Вечір оповив місто спокоєм, а вікна Софіної квартири затишно світилися теплим світлом. Вона саме збиралася розігріти вечерю, коли пролунав дзвінок на телефон. Побачивши на екрані ім’я Даміра, вона всміхнулася і натиснула "прийняти".

— Ну що, не заблукав? — жартівливо кинула вона, притримуючи телефон плечем.

— Насправді трохи затримався на роботі, — відповів він з ноткою загадковості. — Але я відправив тобі сюрприз.

— Сюрприз? — здивовано перепитала Софія.

У ту ж мить пролунав дзвінок у двері. Вона завмерла на мить, тоді кинулась до входу.

— Якщо це твій кур’єр — сподіваюся, там шоколад, — крикнула вона в трубку, а потім відчинила двері.

На порозі стояв Дамір з усмішкою на вустах, у руках — оберемок свіжих білих лілій та коробка з тірамісу. Софія спочатку здивовано розкрила очі, а тоді вибухнула сміхом.

— Оце так сюрприз! — промовила вона, притискаючи руку до грудей. — Ти ж казав, що на роботі!

— Не збрехав. Просто зробив перерву... заради найважливішого пункту в моєму календарі.

Він простягнув їй квіти, а коли вона взяла їх, нахилився й тихо додав:

— І не кажи, що не любиш тірамісу. Я все про тебе дізнався.

— Це мій улюблений десерт, — радісно сказала Софія, вдихаючи аромат лілій. Вони разом попрямували на кухню, де панувала затишна напівтемрява, прикрашена теплим світлом лампи над столом.

— Дякую за квіти, — сказала вона, ставлячи букет у високу скляну вазу. — Такі свіжі… немов щойно з саду.

Дамір мовчки спостерігав за нею, захоплюючись тим, як легко вона рухається, як посмішка оживляє її обличчя. У цей момент він ніби ще раз переконався — вона саме та.

Софія кинула на нього грайливий погляд, витягла ложку з ящика й підійшла до коробки з тірамісу.

— Ну що ж, зараз побачиш, як я бережу свою фігуру, — сказала вона з лукавою усмішкою.

Вона розкрила коробку, зачерпнула трохи десерту, а потім, не вагаючись, сіла до нього на коліна. Дамір автоматично обійняв її, вловлюючи аромат її парфумів та тепла тіла, що відчувалося крізь легку тканину її домашньої сукні.

— Один шматочок не рахується, правда ж? — тихо мовила вона й обережно піднесла ложку до його вуст.

— Смак божественний, — пробурмотів Дамір, облизуючи ложку, наче це було щось заборонено солодке не лише на смак, а й на дотик. Його погляд не відводився від Софії, а усмішка говорила більше, ніж слова.

Софія застигла на мить, спостерігаючи за ним. Її серце шалено калатало, немов прагнучи вирватися з грудей. Вона ковтнула повітря, намагаючись втримати легку усмішку, й знову зачерпнула тірамісу, але…

Не встигла піднести ложку до його вуст, як Дамір притягнув її ближче й почав її жадібно цілувати. Його поцілунок був нестримний, гарячий, повний бажання. Софія спершу здивувалася, але вже за мить забула про десерт, про все на світі, окрім його рук, що тримали її міцно, і вуст, що шепотіли без слів: "Ти — моя".

Щоб трохи сповільнити ритм серця й розвіяти напругу, Софія обережно відсторонилася від поцілунку й прошепотіла:

— А як твоя зустріч з Аріною? Ви поговорили? Вдалося… помиритися?

Дамір трохи замислився, а потім кивнув. Його голос був теплим, але з ноткою суму:

— Так, ми були на фермі. Я хотів, щоб вона розслабилась, згадала, як це — просто бути дитиною. Катав її на поні, вона навіть сміялася… — він усміхнувся при спогаді. — А потім поставила запитання, яке пробило мене наскрізь. Вона подивилася на мене й запитала: “І як тепер буде? Як ви з мамою ділитимете мене?”

Софія притихла, в її очах з’явився тінь болю.

— І що ти їй відповів?

— Що ми обоє її любимо. Що це не її провина. Що я завжди буду поруч, хоч би що відбувалося між мною та її мамою.

Він стиха зітхнув і провів пальцями по її щоці.

— Вона ще маленька, але відчуває все дуже глибоко. Я боюсь втратити її довіру.

Софія мовчки притулилася до нього, вкладаючи у цю тишу більше підтримки, ніж сказали б слова.

Дамір провів долонею по волоссю, трохи нахилившись уперед, наче слова важко проривалися зсередини:

— Аріна… вона плекає надії, що ми з Вікторією знову будемо разом. Вона думає, що все ще можна виправити. І я одразу сказав їй, що це — неможливо. Я не хочу й не можу більше жити з Вікторією.

Софія, трохи опустивши погляд, обережно мовила:

— Але… може, варто спробувати? Заради Аріни. Хоча б як сім’я…

Дамір похитав головою, у його очах з’явилася рішучість:

— Софіє, я готовий на поступки. Готовий домовлятися, робити все, щоб донька була щасливою… Але повертатися в те пекло — ні. Я більше не стану тим, ким був поруч із Вікторією. Ці стіни — вони душили. А зараз я нарешті починаю дихати.

Він трохи помовчав, а потім додав, уже з холодною впевненістю:

— У неї є коханець. Я знаю це. Хоч вона й намагається це приховати. І якщо чесно — мені байдуже. Ми розійдемося, як дорослі люди. Кожен піде своїм шляхом. А Аріну… я любитиму й берегтиму. Завжди. Незалежно від того, хто буде поряд зі мною.

Дамір знову подивився на Софію — довго, мовби намагаючись зрозуміти її відповідь ще до того, як вона прозвучить. Його голос був тихим, але твердим:

— Я розумію, що Аріна може не одразу прийняти все, що відбувається. І я готовий дослухатися до її бажань. Навіть якщо вони будуть проти мене… Бо вона — моя дитина. Її серце важливіше за мої амбіції.

Він зробив паузу, потім повільно поклав руку на її долоню:

— Але зараз я хочу знати… Чи будеш ти поруч? Не як адвокатеса, не як жінка, яка співчуває. А як та, кому я довіряю, кого хочу тримати за руку, коли настає тиша. Софіє… я пропоную тобі серйозні стосунки. Без таємниць. Без ігор. Просто — бути разом. Ти готова?