18

Глава 18

…все марно. Аріна йде поруч, мов тінь — мовчазна, замкнена, ніби її зовсім не стосуються ані краєвид, ані тварини, ані сам батько.

— Пам’ятаєш, ти тут вперше погладила кролика? — усміхається Дамір, нахиляючись до невеличкої загорожі. — Ти тоді сказала, що хочеш мати вдома власного, білого, з довгими вушками. Я навіть вже встиг придумати йому ім’я — Васабі. Бо ти тоді була схиблена на суші…

Він сміється сам до себе, але Аріна лише зітхає й відвертає погляд.

— Аріно… — голос його трохи тремтить. — Я розумію, що зробив багато помилок. І, можливо, я не завжди був поруч. Але ти мені дуже потрібна. Я тебе люблю. Більше за все в цьому житті.

Дівчинка мовчить, стискаючи ремінець  рожевої сумочки. Лише плечі злегка напружуються.

— Якщо ти злишся — це нормально. Якщо ти сумуєш — я поруч. Якщо ти просто не хочеш мене бачити… я все одно чекатиму, скільки треба. Але тільки скажи мені, як тобі допомогти? Що зробити, щоб ти знову довірилася мені?

Аріна знову мовчить. Вона підходить до загорожі з поні, витягує руку, але не гладить — просто дивиться. Її обличчя байдуже, але очі… Очі наче шукають щось.

І Дамір раптом розуміє: вона не просто відсторонена. Вона боїться.

Тоді він мовчки сідає поруч, не тисне. Не говорить. Просто сидить. Поруч. Поки вона готова — чи не готова. Бо тепер він розуміє: іноді мовчання — це теж діалог, просто повільніший.

— І як тепер буде? — тихо пролунало з її вуст.

Дамір здригнувся, ніби прокинувшись. Це були перші справжні слова, які донька промовила до нього за весь цей час. Його серце стислося від хвилювання, але він стримався, аби не злякати цю крихку мить.

Він повільно повернув голову, подивився на Аріну — її обличчя було серйозне, але в очах жевріло щось ще: страх, надія, сум’яття.

— Ми будемо ділити тебе з великою любов’ю, — відповів він м’яко, майже пошепки. — Я не забираю тебе в мами, і не хочу, щоб ти почувалася нічиєю. Ти — наша. Але я хочу бути з тобою. Бути твоїм татом. Якщо ти дозволиш. Якщо захочеш будемо жити разом, вдома..., як раніше...

Аріна опустила погляд. Її пальці стискали край куртки. Вона мовчала довгу мить, а потім прошепотіла:

— Мама казала, що ти нас кинув. Що хочеш забрати мене у неї.

Дамір зітхнув. В очах з’явився біль, але не образа.

— Вона має право так казати. Я був не тим татом, яким мав бути. Але я хочу змінитися. Хочу, щоб ти знала — я завжди поруч. Завжди люблю. Навіть якщо не поруч — я думаю про тебе щодня. І якщо тобі боліло — мені теж.

Дівчинка ледь помітно кивнула. Її плечі трохи розслабились. Вона подивилася в бік — де паслися коні, і, не дивлячись на батька, мовила:

— Я хочу знову покататися верхи… як тоді.

Дамір усміхнувся. Його голос затремтів від зворушення, але він зумів вимовити:

— Зараз все влаштую.

І в цю мить між ними з’явилося щось нове. Ниточка довіри. Тонка, але справжня.

Дамір катає Аріну на поні, тримаючи її поперед себе, щоб було безпечно. Маленька спершу трималася обережно, мовчки, ніби все ще придивлялася до ситуації. Але щойно поні зробив перший крок, а вітерець зрушив її волосся, Аріна раптом залилася сміхом — щиро, дзвінко, як давно вже не сміялася.

— Татку! Він щекоче мені ноги! — вигукнула вона, сміючись і озираючись назад.

— Тоді треба частіше кататися, — відповів Дамір, теж усміхаючись, і злегка підняв повід.

Поні ступав обережно по вузькій доріжці між дерев, а Дамір, з притиснутою до себе донькою, мовчки дякував небу за цей момент.

Аріна несподівано обернулась до нього й запитала:

— Тату, а можна… можна зробити, щоб все знову було як раніше? Щоб ми всі були разом?

Слова впали в серце Даміра каменем. Він не відповів одразу. Обійняв її міцніше, нахилився ближче й прошепотів:

— Я теж цього дуже хочу, доню. Але деякі речі важко повернути. Та я обіцяю: все, що в моїх силах — я зроблю. Щоб ти була щаслива.

Аріна кивнула, притулилася до нього й стиха сказала:

— Я тебе люблю.

У нього перехопило подих. Він закрив очі, обійняв її ще міцніше й мовив:

— І я тебе. Найбільше в світі.

Телефон Даміра завібрував у кишені саме в той момент, коли Аріна знову розсміялася, гладячи поні по м’якій гриві. Він витягнув телефон, побачив на екрані ім’я Софії і злегка знітився.

— Алло, — відповів він, відходячи на кілька кроків убік.

— Привіт, — голос Софії був м’який і стриманий. — Я просто хотіла запитати, як ти. Ви вже з Аріною разом?

— Так, ми якраз на фермі. Вона катається на поні, — сказав Дамір з усмішкою, мимоволі озираючись на доньку. — Софіє, мені зараз трохи незручно говорити. Хочу бути повністю з нею.

— Розумію, — тихо мовила вона. — Ми ще побачимось сьогодні ввечері? Поговоримо?

— Так. Обов’язково. Я заїду, коли відвезу Аріну додому.

— Тоді гарно вам провести час. Веселіться, скільки зможете, — у її голосі було щось особливе — щире тепло, змішане з ледь помітною ніжністю.

— Дякую, Софіє, — м’яко відповів він і поклав слухавку.

Коли він повернувся до Аріни, вона вже стояла біля загону, спостерігаючи за ним уважно, з цікавістю в очах.

— Хто це тобі дзвонив? — спитала вона, трохи підозріло, як тільки він підійшов ближче.

— Софія. Вона мій адвокат… і друг, — чесно сказав Дамір, дивлячись доньці в очі.

— Друг? — Аріна стиснула губи. — Ти часто з нею говориш.

— Так, тому що вона допомагає мені з усім цим… з судом, з тобою, — він зітхнув. — Але вона ще й хороша людина.

Аріна ще кілька секунд мовчала, ніби щось зважувала в думках. А потім, трохи хитро, але без злості, спитала:

— Вона тобі подобається?

Дамір посміхнувся.

— Можливо. Але зараз найважливіше — це ти. Ти — моє серденько. І я дуже скучив за тобою.

Дівчинка трохи відвела погляд, але губи її торкнула легка усмішка.

-- Значить ви з мамою через неї розлучаєтесь?