15.1

Дамір вийшов із будинку, наче вириваючись на волю з пекла. Повітря на вулиці було прохолодним, березневим та ще вологим, але зараз воно здавалося йому єдиним, що не задихалося від напруги. Він повільно пройшовся до лавки біля клумби, яка ще спала в очікуванні весни, і сів, дістаючи з кишені м’яту пачку цигарок.

Полум’я запальнички тремтіло від вітру, але згодом язичок вогню спалахнув і цигарка загорілася. Дамір глибоко затягнувся. Дим розчинився в повітрі, а разом із ним — і частина гнітючого болю всередині.

Він не хотів повертатися до будинку. Надто багато слів, надто багато тиші, що кричала гучніше за сварку. Він боявся, що ще одна хвиля — і він скаже щось, чого не пробачить ні собі, ні їй.

Мама…
Скільки зусиль він доклав, аби заслужити бодай крихту її тепла. Скільки разів доводив, що вартий — її уваги, її гордості. Він розбагатів не тому, що хотів влади, а тому, що сподівався: вона побачить, оцінить, похвалить. Та замість любові — інструкції, замість підтримки — контроль, замість ніжності — критика.

І тепер… тепер він зрозумів, що ніколи не отримає від неї того, чого так прагнув. Бо Лариса була іншою. Вона не вміла любити без умов. Не вміла приймати слабкість. А він — її син — був для неї проєктом, не людиною.

Затягнувшись ще раз, він згадав очі Софії. Той погляд, який проникав крізь броню. Вона не говорила зайвого. Не лізла в душу, але… бачила. Бачила більше, ніж він сам хотів показати.

Вона відчула тебе, ще коли ти сам себе не міг зрозуміти…

Ця думка боліла, але водночас зігрівала. З Софією було по-іншому. Без фальші. Без змагань. Вперше в житті він відчув, що його просто… приймають. Без обов’язку бути кращим, сильнішим, досконалим.

Він кинув недопалок у попільничку, що стояла поруч, і поглянув у небо. Сіре, порожнє, мов його втомлене серце. Але десь там, за хмарами, була весна.

І, можливо, разом із нею — новий початок. Принаймні Дамір щиро цього хотів. 

Телефон задзвонив несподівано, різко перериваючи важкі думки. На екрані — Софія.

Усмішка майже непомітно з’явилася на втомленому обличчі Даміра. Він натиснув кнопку відповіді й притис телефон до вуха.

— Привіт, — її голос був м’яким, але уважним. — Ти... все гаразд?

Дамір змовчав мить, ковтаючи зайві слова. Йому так хотілося сказати: ні, зовсім не гаразд, приїдь негайно й забери мене звідси. Але він не хотів перекладати свій біль на неї.

— А чому має бути щось не так? — відповів легше, ніж відчував насправді. — Голос просто... після суперечок не такий оксамитовий.

Софія зробила коротку паузу.

— Тобі не обов’язково прикидатися сильним, коли ми говоримо, — тихо сказала вона. — Я відчула це ще з першого "алло".

Він знову усміхнувся. Цього разу щиро.

— А я думав, ти дзвониш, бо скучила. А не щоб грати в психоаналітика, — відповів жартома, намагаючись перевести розмову у звичний легкий тон. — Що такого могло трапитися, що Софія Вольська сама мені подзвонила?

— Тітка Наталя досі в мене, — зітхнула Софія, але в її голосі з’явилася легка усмішка. — І вже встигла залучити мене до допиту... Де ти вештаєшся, чим займаєшся, чому ще не вдома. Вона навіть запитала чи бува ти не зраджуєш мені. 

Дамір тихо засміявся.

— О, вона швидко влаштувала слідство. Що ти їй сказала?

— Що ти зайнятий роботою, але чесно кажучи я не знала, що потрібно говорити, — ніяково відповіла вона. 

— І тобі стало трохи не по собі? — м’яко піддражнив він.

— Можливо... зовсім трохи, — визнала вона, і ця щирість змусила серце Даміра стиснутись. — До речі, тітка змусила мене приготувати для тебе вечерю. Уявляєш?

— Ого! І як? Ти впоралася? 

— Ледве, — засміялася Софія. — Але виглядає не так погано. І пахне... наче їсти можна.

Вона замовкла на мить, а потім тихо додала:

— Слухай... а ти не міг би приїхати до нас?

Дамір відчув, як у грудях щось потепліло. Запрошення прозвучало сором’язливо, але водночас дуже щиро.

— Навіть не питай двічі, — відповів він. — Вже рушаю.

— Добре... Я попереджу Наталю, щоб стримувала себе. Хоча гарантій не даю.

— А я візьму з собою спокій і залізні нерви, — жартівливо відповів Дамір. — До зустрічі, Софіє.

— До зустрічі, Даміре.

Коли Дамір піднявся до квартири, двері йому відчинила Софія — у домашньому светрі, з ледь розпатланим волоссям і невпевненістю в очах. Та саме ця неідеальність зараз здавалася йому неймовірно привабливою.

— Заходь, — тихо мовила вона. Йому здалося, що в її голосі є нотка хвилювання.

У передпокої з’явилася тітка Наталя з усмішкою на обличчі, яка одразу не обіцяла нічого доброго.

— А ось і наш зниклий герой! А чи не запізно ти повертаєшся додому? У мене вже псується враження про тебе. 

Софія почервоніла й відвела погляд. Дамір же не розгубився.

— Тоді в мене є шанс виправити ваше жвраження.

— Ну, подивимось, — кокетливо відповіла Наталя, підморгнувши. — Вечеря майже готова. А Софія в нас сьогодні кулінарна зірка. Її "шедевр" уже на столі.

— Я ще жива, якщо що, — додала Софія, зобразивши стомлену драматичність.

На кухні пахло чимось овочевим і трохи підгорілим. Дамір не наважився уточнювати, що саме.

— Це… — він узяв ложку, — ...виглядає досить оригінально.

— Це мала бути лазанья, — зізналась Софія з розпачем. — Але я вирішила імпровізувати.

— Ну, якщо що, то мені не страшні кулінарні виклики, — посміхнувся Дамір і сів за стіл.

Вечеря пройшла весело. Тітка сипала жартами, Софія спочатку ніяковіла, потім розслабилася. Дамір жартував у відповідь і навіть щиро похвалив "лазанью-революцію", сказавши, що це кращий експеримент, ніж у більшості ресторанів.

Коли Наталя пішла у ванну, залишивши їх наодинці, між Софією та Даміром знову запанувала тиша — але цього разу вона не була незручною. Навпаки — мовчання дихало теплом і мовчазним розумінням.

— Дякую, що приїхав, — прошепотіла Софія, дивлячись йому прямо у вічі.