15

 Глава 15

Дамір зайшов до будинку, і його миттєво огорнув різкий, впізнаваний запах маминого парфуму. Цей аромат був настільки пронизливо характерний, що його неможливо було сплутати ні з ким іншим. Він завжди здавався Даміру уособленням її натури — владної, різкої, з ноткою зухвалої неприступності. З кожним вдихом цей запах викликав у ньому спалах давно знайомого внутрішнього напруження, ніби хтось розгортав книгу спогадів, сторінка за сторінкою.

— Де вона? — запитав він у Марії, коли та вийшла з кухні, витираючи руки об рушник.

— У своїй кімнаті. Повідомити пані Ларисі, що ви вже вдома?

— Не треба, Маріє. Я сам.

Жінка кивнула, трохи співчутливо, і тихо пішла назад, мовчазно розуміючи, що на цьому поверсі скоро загусне повітря від слів, які важко вимовляються, і ще важче слухаються.

Дамір залишився на мить наодинці у коридорі, вдивляючись у знайомі до болю стіни, де кожна картина здавалася мовчазним свідком давніх суперечок і нереалізованих сподівань. Він глибоко зітхнув і повільно попрямував угору. Ноги самі несли його не до матері, а до власної спальні. Йому потрібен був час. Просто кілька хвилин спокою.

У душі, під гарячими струменями води, думки не давали спокою. Софія. Вона знову була в його голові — чітка, жива, справжня. Із кожним днем її образ ставав яскравішим, ближчим, майже невід’ємною частиною його внутрішнього світу.

Він згадав той момент — коли вона дивилася на нього, не з професійною відстороненістю, а з щирістю, яка обеззброює. Її слова торкалися не вух, а серця. А ще — той погляд… якби не телефонний дзвінок, він точно б відчув смак її губ. І тепер це "якби" обпалювало сильніше за окріп.

У дзеркалі він побачив змучене обличчя, але очі… очі палали. Не з втоми. А від неї. Від думки про неї.

Він шалено мріяв про те, щоб поцілувати Софію. Його серце стискалося кожного разу, коли він згадував її голос, легку посмішку, ту крихку мить, коли вона дивилася прямо на нього, ніби бачила більше, ніж він був готовий показати. Це було незбагненно — як така стримана, розумна, майже крижана жінка змогла так глибоко проникнути у його душу?

Вона увірвалася в його життя несподівано, мов буревій, і водночас лагідно, мов весняний дощ. Тепер її образ жив у ньому — тихо, глибоко, але з кожним днем займав усе більше простору. Її присутність залишалася з ним навіть у тиші.

І Дамір знав: це вже не просто захоплення. Це щось інше. Ближче до справжнього. Більше за бажання.

Вийшовши з ванної, Дамір витер обличчя рушником, коротко глянув у дзеркало й важко зітхнув. Він почувався чистішим тілом, але думки й надалі залишалися тривожними. Не гаючи часу, він переодягнувся та рушив до свого кабінету — єдиного місця в цьому домі, де ще можна було відчути себе господарем, а не сином під материнським контролем. Дамір знав, що скоро між ними настане переломний момент. 

Він увімкнув ноутбук, відкрив документи, спробував зосередитися на роботі. Але лише кілька хвилин потому тиша кабінету була зруйнована тихим, але владним стуком у двері.

— Я зайнятий, — коротко кинув він, не відриваючи погляду від екрана.

Двері все одно відчинилися. Лариса увійшла повільно, з тією особливою граційністю, що завжди викликала в ньому напруження. В її руках була чашка чаю, наче вона просто зайшла "по-домашньому", без жодного підтексту. Але він знав: якщо вона вже тут, то буде розмова. І вона не буде легкою.

— Мамо, — Дамір повернув голову, — навіщо ти приїхала?

Його голос був стриманим, навіть холодним. У ньому не було ані злості, ані ніжності. Лише втома.

Лариса сіла в крісло навпроти, повільно поставила чашку на стіл. Її погляд був прямий, ніби вона на суді — тільки не в ролі обвинувачуваної, а судді.

— Я приїхала врятувати твою сім’ю.

Тиша в кімнаті стислась, як туго зав’язаний вузол. Дамір підвів брови — спокійно, майже саркастично.

— Цікаво, від чого саме ти збираєшся її рятувати?

— Від тебе, Даміре. Від твого бездіяльного мовчання. Від твоєї сліпоти. Від того, як ти дозволяєш всьому котитися у прірву. Ти ж бачиш — усе руйнується. А ти навіть не намагаєшся зберегти свою сім'ю.

У його грудях стискалося щось важке. Він не був готовий до цієї розмови. Не зараз.

— Не все можна врятувати, мамо, — нарешті промовив він. — І не всі хочуть бути врятованими.

Лариса подивилася на нього довгим, пронизливим поглядом. В її очах жевріла рішучість, змішана з роздратуванням.

— Я не дозволю тобі розлучитися з Вікторією, — сказала вона чітко, наче це була фінальна крапка в судовій справі.

— Це не твій вибір, мамо, — спокійно, але з прихованим обуренням відповів Дамір.

— Це вибір сім’ї, Даміре. Вікторія — твоя дружина. А Аріна — твоя донька. Ти маєш повернути їх додому. Налагодити стосунки. Виправити все, що натворив. Я цього так не залишу. Ганьбити наше прізвище — недозволено.

В її голосі дзвеніла гордість, змішана зі страхом втратити контроль. Але Дамір вже не міг більше стримуватися. Щось у ньому обірвалося. Стримана маска тріснула.

— Ти справді думаєш, що це все — просто гра? Що можна повернути жінку, просто наказавши? Дитину — просто змусивши? Мамо, навіть за всі гроші світу не можна купити любов. Ані твою — ти ніколи мені її не давала. Ані Вікторіїну — її давно вже немає. Та її ніколи й не було. 

Він підвівся з-за столу. В його голосі тепер звучала не лише злість, а й біль. Глибокий, старий, давно замовчуваний.

— Не я розпочав цю гру, але я її завершу. І навіть ти не зможеш мені завадити. Це моє життя, мамо. Я боротимусь за Аріну, але Вікторія більше ніколи не повернеться в моє життя, навіть якщо приповзе до мене на колінах. 

Лариса мовчала. Її постава була ідеально рівною, але на мить в очах промайнув тінь сумніву. Вперше за довгий час вона не знала, що відповісти.