14. 1

  Софія мовчки вела авто, вмикаючи повороти й зосереджено стежачи за дорогою. Тиша в салоні була глибокою, як озеро, в яке страшно ступити — бо не знаєш, що там на дні. Дамір сидів, схилившись до вікна, і думками давно не був у теперішньому.

Йому було шість. Весна, дощ і запах вогкої землі. Він стояв у кутку в кімнаті, босий, у тонкій футболці. Тремтів. У його руці стискалася розірвана машинка — єдина іграшка, яку він тоді мав. Мати ходила по кімнаті, вся у сльозах і криках, розмахуючи руками. 

— Через тебе він більше не прийде! Ти все зіпсував! Ти все ламаєш, усе руйнуєш!

Маленький Дамір не розумів, що відбувається. Лише слухав і вбирав у себе її розчарування, злість, холод. Вона кинула тоді ту машинку у відро для сміття й сказала: "Ти мені життя зіпсував, чуєш? Я не хотіла тебе. Я могла жити зовсім інакше."

Він ніколи про це нікому не говорив. І ніколи не дозволяв собі плакати після того. Це був лише його біль і до нині він ні з ким не міг ним поділитися. 

Тепер, сидячи поряд із Софією, в теплій машині, він раптом зрозумів, що досі не відпустив ті слова. Вони збереглися в ньому, мов уламки скла під шкірою.

— Вона ніколи мене не обіймала, — раптом сказав Дамір, сам не впевнений, чому вирішив поділитися. — Навіть коли я хворів чи плакав. Її завжди хвилювало, як виглядає ззовні наше життя, а не те, що коїться в середині.

Софія обережно глянула на нього краєм ока.

— Дитина не винна, що хтось не вмів любити. Ти не винен, Дамір. 

Він нічого не відповів, лише злегка кивнув, а в його серці вперше щось зрушило з місця. Можливо, йому й не треба було, щоб його жаліли. Але вперше за довгий час — він відчув, що хтось чує його мовчання.

Софія повертала на останній відрізок дороги, що вів до елітного району, де жив Дамір. Тиша між ними знову загустіла, як туман, але цього разу вона була іншою — наповненою чимось болісно справжнім.

— Я завжди думав, що якщо стану успішним… якщо розбагатію, зможу купити її любов, — тихо, майже шепотом промовив Дамір. — Коли мені було дванадцять, я сам собі пообіцяв: стану кимось, кого вона ніколи не зможе зневажити.

Софія повільно зменшила швидкість, не перебиваючи. Вона уважно слухала кожне слово. 

— Я працював як навіжений. Перших сто тисяч я поклав їй на рахунок. Потім купив їй квартиру в центрі, машину, найняв водія, кухаря. Все, про що вона мріяла. Все, що вона коли-небудь вимовляла вголос. Я давав — і чекав... хоч якогось "я тобою пишаюся", хоч одного теплого погляду.

Він зітхнув, опускаючи погляд на свої руки, ніби бачив у них залишки своїх спроб.

— Але натомість вона питала: "Чому так мало?", "Чому ти не можеш бути, як син Лідії?". І головне — "Чому ти хочеш розлучитися, якщо сім’я — це все, що в тебе є?".

Софія повільно зупинила машину на узбіччі, в тіні сосен. Обернулась до нього.

— Вона не бачить справжнього тебе, — м’яко сказала вона. — Не бачить, що ти не просто син із гаманцем. Що ти — живий, з серцем, з болем, з любов’ю… до доньки, до життя, до правди.

Дамір усміхнувся, але в тій усмішці було більше втоми, ніж радості.

— Може, саме тому я й не вірю в кохання. Бо якщо найрідніша людина так легко знецінила твої почуття… важко повірити, що хтось інший здатен по-справжньому їх прийняти.

— Я тебе розумію, бо сама така ж як і ти, — тихо відповіла Софія. — Можливо, ми з тобою тому й зустрілися… бо однаково втомлені від чекання. Обоє травмовані минулим...

Вони ще хвильку сиділи в тиші. А березень за вікном шумів молодим лісом, дещо сирим, ще не теплим, але вже пробудженим до життя.

Між ними повисла тиша, але вже інша — наповнена не словами, а поглядом, що говорив більше, ніж будь-які фрази. Очі Софії й Даміра зустрілися, затрималися одне на одному. Неначе світ за вікном перестав існувати. Ні автомобіль, ні ліс, ні дорога назад — нічого не мало значення.

Дамір повільно нахилився ближче. Його погляд ковзав по її очах, щоках, губах. Він завмер за лічені сантиметри, і Софія, хоч і затамувала подих, не відвела погляду. Її очі блищали від внутрішньої боротьби — між розумом і тим, чого вона давно боялася: відчувати.

Їхні подихи змішалися, і вже здавалося, що поцілунок неминучий… аж раптом різкий звук телефону пронизав простір салону.

Дамір скривився, мов удар отримав. Зітхнув і відхилився, поглянув на екран.

— Марія, — пробурмотів він і відповів.

— Доброго дня, пане Дамір, — голос хатньої робітниці звучав стривожено. — Ваша мама… пані Лариса… вона щойно приїхала. Без попередження. З валізами. Каже, що залишиться на кілька днів.

На обличчі Даміра в одну мить з’явилася злість, що змішалася з розчаруванням.

— Звісно, — глухо відповів він. — Як завжди, без запрошення і з претензіями.

Він поклав телефон і притиснув пальці до перенісся.

Софія мовчала, але у її серці теж щось стислося. Мить, яка могла стати переламною, розчинилася в реальності.

— Лариса? — тихо запитала вона.

— Так, — коротко відповів Дамір. — Моя мама. І схоже, буря тільки починається.