13

 Глава 13

— Сука, — з огидою зашипів Дамір, стискаючи міцно кулаки, коли силует Вікторії почав віддалятися. Його дихання стало нерівним, груди злегка здіймалися від стриманого гніву.

Софія мовчки сіла за кермо, спостерігаючи за тим, як Дамір намагається взяти себе в руки. Вона бачила, що йому боляче. Гнів — лише оболонка, під якою кипів розпач. Але вона добре знала: не варто лізти в чужу душу, коли вона ще не готова відкритися.

Її думки повернулися до маленької Аріни. Дівчинка ховалася за матір’ю, немов та була її єдиним захистом. Але Софія помітила дещо важливе: у її очах, таких самих, як у Даміра, було не тільки розчарування, а й біль. Біль відчуження, біль боротьби між тим, що вона чула від матері, і тим, що відчувала сама. Заме завдяки цим очам Софія зрозуміла, як діятиме в суді, і на щастя не помилилася. 

Дамір різко сів на пасажирське сидіння, нервово потер підборіддя, ніби намагаючись зібрати думки докупи.

— Можеш думати про мене що завгодно, але зараз я готовий придушити цю гадюку власними руками, — його голос тремтів від злості, але в цій злості звучав ще й відчай.

Софія промовчала. Вона знала, що зараз його не заспокоїти жодними словами. Йому потрібно виплеснути все це, і тільки тоді він зможе знову тверезо мислити.

— Думаєш, я фіговий батько? — його голос здався їй глухим, ніби він сам не вірив у відповідь, яку мав почути.

Софія перевела на нього погляд. В його очах, які раніше здавалися їй холодними й безжальними, зараз було щось інше. Вразливість? Страх?

— Не думаю, — відповіла вона нарешті. — Бо бачу, що тобі не начхати на свою дитину. У ваших очах я побачила достатньо любові, щоб усе зрозуміти.

Дамір відвів погляд. Вперше за весь цей час він не мав що відповісти.

Софія перевела погляд на дорогу, але думками залишалася поруч із Даміром. Його слова про Вікторію і лють, яку він не міг приховати, змусили її замислитися. Вона добре знала, що глибока ненависть не виникає на порожньому місці.

— Чому ваші стосунки з Вікторією так зіпсувалися? — запитала вона, тримаючи руки на кермі.

Дамір спочатку нічого не відповів. У салоні повисла тиша, яку порушувало тільки рівне гудіння двигуна. Софія вже подумала, що він проігнорує її питання, але раптом почула його голос:

— Тому що їх ніколи й не було, — гірко усміхнувся він, опустивши голову. — Я ніколи не кохав Віку.

Софія здивовано глянула на нього.

— Тоді навіщо?..

— Аріна, — перебив він її, ніби випереджаючи всі можливі запитання. — Віка завагітніла, і я не міг кинути дитину. Але це було не кохання. Це була відповідальність.

Софія мовчала.

— Я взагалі не здатен на кохання, — додав він уже тихіше, майже пошепки. — Єдина любов усього мого життя — це Аріна.

Його погляд був спрямований у далечінь, але Софія бачила правду в його очах. Він дійсно любив свою доньку більше за все на світі. Але чи дійсно він не здатен кохати когось ще?

Це питання раптом стало для неї важливішим, ніж мало б.

Дамір злегка нахилив голову, вивчаючи профіль Софії, поки вона вела машину. Його слова прозвучали як вирок, і він чекав її реакції.

Софія зітхнула й обережно відповіла:

— Не можу в це повірити, Даміре. Ти кажеш, що не здатен на кохання, але я бачу, як ти дивишся на Аріну. Якщо людина здатна любити одну людину, вона здатна любити й іншу.

Дамір лише скептично хмикнув.

— Ти не розумієш. Це не те саме. Любов до дитини — це інше, вона безумовна. Я не вірю в кохання між чоловіком і жінкою. Усі ці історії — брехня. Зрештою, почуття вмирають, залишається тільки порожнеча.

Софія стисло всміхнулася, ледь помітно.

— У цьому ми з тобою схожі, — визнала вона. — Я теж не шукаю кохання. Більше того, я в нього теж не вірю.

Дамір здивовано підняв брови.

— І це говорить жінка, яка щойно запевняла мене, що я здатен на почуття?

Софія похитала головою.

— Я говорила про тебе, не про себе. Люди різні. Але особисто я бачила занадто багато зламаних сердець, щоб захотіти таке для себе.

В машині знову запала тиша. Дамір продовжував дивитися на неї, немов намагався розгадати, чи бреше вона собі, чи дійсно вірить у власні слова.

Софія зрозуміла, що їхня розмова зайшла надто далеко в глибини, яких вона не хотіла торкатися. Атмосфера в машині стала занадто напруженою, і це її дратувало. Вона не любила говорити про почуття, особливо про ті, у які не вірила.

Вона зітхнула й, тримаючи погляд на дорозі, запитала:

— Куди тебе відвезти?

Дамір трохи повагався, перш ніж відповісти:

— У мене купа справ… — він знизав плечима, відкидаючись на спинку сидіння, — але зараз мені на них начхати.

Софія скосила на нього погляд.

— Ти не схожий на людину, яка нехтує роботою.

Дамір ледь помітно всміхнувся.

— Може, тому що зараз для мене є дещо важливіше.

Софія відчула, як у неї всередині щось тьохнуло від його тону, але вона швидко взяла себе в руки.

— Тоді скажи, що для тебе важливіше, і я вирішу, чи варто тебе підтримати.

Дамір усміхнувся ширше, і в його погляді з’явився лукавий вогник.

— Не хвилюйся, Софіє. Ти ще дізнаєшся. Але не зараз. Зараз я скажено голодний. Якщо не поїм смачно, то кидатимусь на людей, тому зараз ти відвезез мене в одне місце. Якщо ти не рахуєш кожну калорію, то воно й тобі сподобається. 

Її брови злегка зсунулися, але вона нічого не відповіла. Просто натиснула на газ і рушила вперед, не питаючи більше нічого.

-- То тепер я не тільки твій адвокат, а ще й особистий водій!? Гадаю це вже занадто, -- сказала Софія без краплі обурення. Навіть собі вона не була готовою зізнатися в тому, що їй стало приємно проводити час з Даміром.