8

Глава 8

Дамір стискав її обличчя, його пальці впивалися в шкіру, залишаючи після себе пекучі сліди. Від нього віяло холодом і злістю, яку він навіть не намагався приховати. Очі його блищали від задоволення, ніби він смакував цей момент—момент її приниження.

— Думаєш, ти можеш мені перечити? — його голос був низьким, насиченим отруйним презирством. — Ти, маленька брехлива шльондра, вирішила грати у святу?

Софія відчула, як у грудях щось обірвалося. Його слова різали гостріше, ніж ніж. Він не просто хотів образити її—він намагався знищити. Але вона не могла дозволити собі зламатися. Вона змусила себе вдихнути глибше, хоч серце калатало так, що здавалося, його чутно в усьому будинку.

— Ти можеш називати мене як завгодно, Даміре, — сказала вона, змушуючи свій голос залишатися рівним, хоча всередині все кричало. — Але я не дозволю тобі зруйнувати мене.

Він хмикнув, нахилившись ближче. Його гаряче дихання обпекло їй щоку, і вона мимоволі напружилася, намагаючись не відступити назад.

— Ти справді думаєш, що можеш втекти від свого минулого? Що я дам тобі шанс жити так, ніби нічого не було? Ні, Софіє. Ти завжди будеш тією, хто продавав своє тіло за гроші. Якщо ти зробиш бодай один малесенький крок проти мене, то клянуся, що ти до кінця своїх днів обслуговуватимеш бомжів на вулицях. Повір, я про це залюбки подбаю. 

Їй стало важко дихати. Кожне слово було, ніби удар у живіт, але вона не дала собі похитнутися. Він чекав цього. Чекав, що вона зламається, що заплаче, що почне благати.

Але вона цього не зробить.

— Так, — її голос здригнувся, але не від слабкості, а від гніву, який почав прориватися назовні. — Це правда. Я була проституткою. Я продавала себе за гроші.

Дамір здивовано звузив очі. Він чекав виправдань, а отримав виклик.

— Але не тобі мене судити, — продовжила вона, відчуваючи, як страх повільно відступає, поступаючись місцем обуренню.

Вона різко відштовхнула його руку. Її серце несамовито билося, але вона не відступила.

— Ти думаєш, що можеш мене зламати? Думаєш, що твої погрози змушують мене почуватися меншою, слабшою? Але ось що ти не розумієш, Даміре: ти мені огидний.

Дамір мовчав лише мить, а потім на його губах з’явилася усмішка—повільна, небезпечна, наповнена дивним задоволенням.

— О, Софіє… — він нахилив голову набік, дивлячись на неї з неприхованим інтересом. — Ти мене розважаєш.

Дамір звузив очі, уважно розглядаючи Софію. Його губи викривила посмішка—зла, глузлива, сповнена презирства. Він зробив крок ближче, змушуючи її прилипнути до стіни.

— Ти говориш так впевнено, наче забула, хто ти насправді, — його голос був м’яким, майже ласкавим, але за цим тоном ховалася холодна жорстокість. — То що, Софіє, скажи, скільки коштують твої послуги зараз?

Її охопило огидне відчуття, наче вона стоїть під шквалом брудної, отруйної зливи.

— Ти жалюгідний, — прошипіла вона, намагаючись не показати, як всередині все стискається від відрази.

Але Дамір лише розсміявся—низько, хрипло, ніби насолоджуючись її реакцією.

— Жалюгідний? — він повільно засунув руку до кишені і витягнув звідти кілька купюр. — Це ти тут продаєшся, не я. Що, Софіє, яка зараз у тебе ціна? — він протягнув руку намагаючись засунути купюри прямісінько у виріз її блузки.

Софія різко вдарила його по зап’ястю, змушуючи відсмикнути руку. Очі її палали від злості, а дихання збилося.

— Ти огидний виродок! — її голос затремтів не від страху, а від люті.

Дамір дивився на неї, і в його погляді з’явилося щось небезпечне. Він нахилив голову, ніби насолоджуючись її збуренням, а потім повільно заховав гроші назад у кишеню.

— Ну-ну, не заводься так, — він хмикнув. — Просто хотів дізнатися, скільки зараз коштує твоя гідність.

Софія стиснула кулаки, відчуваючи, як її горло стискається від гніву. Бідолашна здавлено дихала, її груди стрімко здіймалися від люті. Вона вказала рукою на двері.

— Геть звідси, Даміре! Я не дозволю тобі поводитися тут, як у себе вдома!

Але він навіть не ворухнувся. Стояв у центрі коридору, зручно влаштувавшись, ніби справді мав намір залишитися тут надовго. Його очі, темні й насмішкуваті, дивилися на неї з викликом.

— Я нікуди не піду, — спокійно, майже з задоволенням промовив він.

Софія стиснула пальці в кулаки, намагаючись зберігати самовладання.

— Ти збожеволів?! — вона зробила крок до нього, не боячись прямого погляду.

— О ні, люба, — його голос звучав надто м’яко, що робило його ще небезпечнішим. — Просто я не можу тобі довіряти. Ти, здається, любиш зустрічатися з моїми ворогами за моєю спиною. Отже, щоб бути впевненим, що ти не підставиш мене у справі, я залишуся тут.

Вона ошелешено дивилася на нього.

— Що?!

— Все просто, Софіє, — він недбало розвів руками. — Я залишуся з тобою, поки моя донька офіційно не буде під моєю опікою.

В її серці застукотів страх.

— Це абсурд! — вона нервово розсміялася. — Ти не можеш цього зробити!

— А хто мене зупинить? Ти? — він нахилив голову, вивчаючи її розгубленість, а потім пройшов повз і кинувся на її диван, закинувши ногу на ногу. — До речі, у тебе непогані апартаменти. Думаю, мені тут буде зручно.

Софія почувалася так, ніби її загнали в пастку. Вона зробила глибокий вдих, намагаючись знайти вихід.

— І що ти збираєшся робити? Спати у мене на дивані? Стежити за кожним моїм кроком?

— Саме так, — Дамір кивнув, потім усміхнувся. — Призвичаюйся, мила. Ми тепер тимчасово сусіди.

Софія дивилася на Даміра, її дихання стало уривчастим. Вона сподівалася, що він просто лякає її, що його слова – це чергова маніпуляція, спосіб змусити її нервувати. Але коли він спокійно почав знімати пальто, розв’язуючи ґудзики повільними, впевненими рухами, її груди стиснув страх.

— Ти… ти серйозно? — її голос ледь не зірвався на шепіт.

Дамір не відповів одразу. Він акуратно повісив пальто на спинку стільця, потім глянув на неї.

— Я ж сказав. Я залишуся тут, поки не отримаю те, що хочу.