Остання сповідь

Вперше я відвідав цей замок ще коли вчився у школі. Не скажу, що він мене якось вразив, тоді підлітку на шкільній екскурсії не потрібно було цікавитись якимось місцевостями чи слухати оповідь екскурсовода, який, наче, говорив сам для себе. Нас більше цікавили якійсь розваги, біганина, та, поки ніхто із батьків чи вчителів не бачить, випити якогось пива, яке хтось таємно привіз, а також покурити. Хоч я й не курив, але до пляшки з тим алкоголем деколи прикладався тоді. Хоча для вигляду ми поводились тоді спокійно, здалеку оглядали замок, але дуже швидко це видиво вивітрилось з нашої пам’яті і якби не кілька фотографій, мало б хто й згадав як той замок виглядав.

Та й що там пам’ятати, звичайнісінькі руїни, до яких навіть доступу немає. Стоїть він на підвищенні, позаяк, як планувалось, це мала бути ще й оборонна фортеця. Але, видно, не виконала вона свого прямого призначення. Хоча потім, як я пізніше вияснив, його викупили якійсь вельможі, все що могли відремонтували, перетворили його на своє родове помістя. Місцевість доволі непогана для цієї справи: багато простору, ріка недалеко із невеличким навіть водоспадом, а також ліси недалеко. Вельможі раніше любили полювати, тож їм вигідне таке розташування їх помістя. Але від попередньої величі залишились всього-лиш руїни, які стали такими у період Першої світової війни. Вмощені дороги, котрі вели до воріт, а потім до головного входу, порозбивались та поросли травами, й настільки густо, що вже й важко визначити, де вона точно пролягала. Колись красиві кущі та газони також поросли травами, деревами, прибравши людський вплив на природу. Більше ста років пройшло з тих часів, лишень старі фотографії свідчать про те, який вигляд мало те помістя раніше. Але хоч дороги колишньої вже немає, все-рівно спраглі до вражень туристи проклали стежку якою, крізь чагарники, кущі, каміння, таки можна пройти до самих руїн.

Колишня фортеця, чи помістя, складалось лишень із стін та двох веж, одна з яких вже наполовину розсипалась. Люди говорять, що у неї якось вдарила блискавка і тому таке сталось. Всередині стін також все заросло, немає ніякої ні стелі, ні підлоги, ні другого поверху, як раніше. Просто територія обнесена старими стінами.

Але яка ж це таки краса, старі руїни. Сам не знаю чому, такі місця мене приваблюють та цікавлять набагато більше, аніж відреставровані замки, які перетворили у музеї. Руїни це наче живі спогади тих епох, які зберігають у собі пам'ять про людей які тут жили, чи події, що тут відбувались, як місцеві, так й масштабні. Тоді, школярем, я цього ще не розумів, та й не підпускали нас до руїн, боячись, що звідкись може виповзти якась змія та вкусити когось. Натомість ми рушили далі, до ріки та водоспаду, де й провели найближчі дві години. Ніхто не купався, оскільки не це ціль нашої поїздки, та й тим паче, погода була не для цієї справи, осінь брала своє.

Після школи я подався у семінарію, вирішив навчатись на священика. Не можу сказати, що ця справа переслідувала мене з ранніх літ, але я регулярно відвідував церкву, тож так сталось, буквально одного дня, що зрозумів ─ моє призначення це нести слово Боже людям. Ніхто із рідні не виступив проти цього, тож навчався я на священика.

Під час навчання ми кілька разів здійснювали різні поїздки, як паломницькі так й екскурсійні. На третьому році навчання так трапилось, що я знову опинився біля руїн того замку. На щастя, мудрості я вже мав більше ніж школярем, тож я, та інші семінаристи, із отцями, всю дорогу уважно слухали екскурсію. Її вів молодий юнак, лишень на кілька років старший за нас котрий, очевидно, неодноразово об’їздив багато визначних та просто цікавих місць. Майже увесь час, за межами автобуса, ходив із ковбойським капелюхом на голові, пояснюючи це тим, що екскурсовод повинен чимось різнитись від решти, щоби його група легко могла б відшукати його серед натовпу, чи на відстані.

Цього разу я отримав нагоду опинитись вже всередині руїн. Я неначе наново відкрив це місце для себе, оскільки вже зацікавлений не у якихось дитячих розвагах, а в тому, щоби справді дізнатись про це місце якомога більше та надивитись на нього.

─ Звісна річ, ─ мовив екскурсовод всередині руїн, ─ цей замок має свою легенду про свого якогось духа. Але, знаєте, покажіть мені хоч одну подібну споруду, будь-якого стану, яка не має подібних історій. Це вже банальність. Було б насправді унікальним, якби було без примар.

Хороше зауваження, що викликало у багатьох посмішку. Загалом манеру оповіді цього екскурсовода можна охарактеризувати як поєднання скепсису та іронії, що, насправді, мало свій особливий шарм. У цьому своєму стилі він бігло оповів історію про примару, мовляв, буквально напередодні Першої світової війни, тут трапилась дуель між двома юнаками, і один із них, який програв, не змирився з цим тож залишається досі тут. З цієї розповіді стало зрозуміло, що сам екскурсовод у примар не вірить.

Згодом нам дали вільний час, ми походили руїнами, фотографувались, все тому подібне. Я з особливою цікавість ходив цією місциною, порівнюючи себе семінариста та школяра, а також розуміючи, які ж ці руїни насправді красиві. Про легенду з примарою не згадував, мені більше цікавило те, що я справді бачу, до чого можу торкнутись та вдихнути отой цікавий запах руїн. Вийшовши на відкриту ділянку, з підвищення оглянув її, намагаючись уявити, як вся ця місцевість виглядала раніше, коли тут жили люди. Приблизна картина вимальовувалась, але, очевидно, це не точне відображення. Природа повернула собі своє та не допускає, щоби хтось міг уявити, як це виглядало тоді, коли її потіснили зі своїх законних територій.

Згодом рушили до водоспаду, де знову ж таки ніхто із нас не купався, ми постелили прямо на землі кілька покривал, поклали туди різноманітні наїдки та влаштували пікнік. А через півтори години рушили назад. Загалом, всім нам сподобалась поїздка, особливо мені, позаяк міг надолужити те, чого не робив під час першої поїздки сюди.