Перша і остання

Сьогодні в лісі тиша, бо енти зібралися на раду; ніхто не наважиться їм заважати: мовчать пташки, затаївся лис, поснули комахи, не ростуть гриби, не шурхотять кущі глоду, сосни не скидають шишки, а дуби жолуді. Всі цікаві та ті, хто опинився поруч: стежать за видовищем, за ентівською нарадою, адже такі збори бувають нечасто. В останній раз вони зустрічалися... років зо триста тому. Вітер посвистує високо в кронах, хмари темніють і важніють, квіти закриваються, мурахи ховаються в мурашникові, ось-ось вдарить буря.
Енти томляться очікуванням Оливня,— снують по галявинці, цей рух наповнює довкілля різними звуками, схожими на гру скрипки, іноді віольончелі, чи сопілки. Може здатися, що вони нудять, але ентам невідоме почуття нудьги, вони не знають, що значить “терпіти”, вони ніколи не питалися “Чому ж він так довго?!”, або “Де він забарився?!”, також вони не пускають бульби від нудьги . Секрет такої невтомности у багатошаровому мисленні; як кільця у стовбурі визначають вік дерева, так ментальні шари визначають ступінь або глибину задумливости ента, з якої він може не виходити роками, вирішуючи одразу десять чи сто десять уявних проблем. Бувало, енти роздумували так довго, що пускали коріння і приростали до місця, перетворюючись на древоїдів: нерухомих ентів в прострації. Древоїдів заздалегідь вважають втраченими для ентівського поспільства і традиційно, проминаючи древоїда: ент має кинути в нього пригорщу жолудів. У цього ритуалу є цілком практичне значення: довкола древоїда виростуть дуби та закриють нещасного від очей ентів; таким чином вони хоронять древоїдів, безодня розмислів поглинає нещасних (чи щасливих), як вважається — назавжди. Починають оплакувати їх “з першими жолудями”, себто, коли вирослі надовкола древоїда дуби ронять перші жолуді.

— “Та де ж він! Скільки можна чекати!..” — з опаскою подумав дятел і закрутив головою — чи не почув його думки якийсь ент?!.. Ні, ні, як це можна? — підслухати думки?! Не може бути. Але серце пташки закалатало бистріш. Звірям нетерпеливилося повернутися до приготувань на зиму. Вони латали та утеплювали гнізда, збирали горішки й зернятка, натаскували гриби і сушили ягоди, виробляли мед, в’ялили фрукти, а хто не вмів цього всього робити: просто пожирав інших, щоб нагуляти жиру, як той ведмідь, він не відходив від ріки, день і ніч ловлячи рибу, витаскуючи з поміж каміння раків, з поміж водоростей черепах. А тут ці енти! — хазяї лісу. Куняючи, дятел почув розмову білок, одна з них, запихавшися, щойно прибігла, каже, Оливень був заснув по дорозі, та вона стала швиргати в нього камінці... прокинувся, йде. Скоро буде. Птахи не посміхаються, інакше дятел прикрив би очі з посмішкою втіхи. Птахи — то страшні створіння, принаймні з виду, адже їх дзьоб єдине втілює погрозу, а яскраве пір’я: як барвиста шкіра отруйних змій, попереджає допитливих і необачних про смертельну небезпеку.
Невдовзі з’явився Оливень, вийшов з чагарів, обережно, статечно, повільно, майже безшумно, і поки він це робив, погляди ентів поволі зверталися до нього. Повільно погляди ентів... зверталися... до нього. Оливень кивнув за вітання усім присутнім, і відсутнім (бо обличчя його зображало якусь далекість, наче тіло випереджало думку) і під акомпанемент скрипок-ентів, що заворушилися, полишивши роздуми у фантазіях, сказав: “Браття!.. Горе явилося в наші землі...” — вимова Оливня була, може, трохи жвавіша від нетерпеливости, підбурюваною збентеженням від новини, яку він узнав, та все ж, казав він повільно, протяжно, голос його звучав ніби вібрація струни, товстої і довгої струни, від якої розходяться хвилі з баранцями, розходяться безупинно, навіть коли Оливень мовчить, вони клекочуть десь у нього всередині, тихо гудять в грудях, наче шум прибою, чи галасування чайок перед дощем.
— Яки-и-ийсь Сало-о-ова-а-ар намірився нагріти ру-у-уки на нашому лісі! — продовжував Оливень, навіть встигаючи жестикулювати, хоча виглядало це дещо патетично, як і будь який емоційний вияв ента, адже їм не пристало виражати почуттів, їх кора зазвичай гасить будь-яку емоційність, як планетарні шари гасять сейсмічні хвилі від стукання плит у земних надрах. Від подиву з такої зухвалости поки що невідомого загалові нечемника “Саловара”, мигдалевидні очі Оливня майже округлилися.
— Можете собі уяви-и-ити?! Він буде гріти-и-ися у багаття на наших дере-е-евах!.. Ми повинні...
Звірі старалися вихопити хоча б частину слів, що змішувалися із воєм вітру і шелестом листя.
— Спини-и-ися, О-оливень!.. По-о-остри-и-ивай!..— заговорив Дубень, приземкуватий, товстоногий ент.— Це бо-о-о, мені ввижа-а-ається, вже бу-у-уло.
Оливень, примруживши око — уставився на Дубеня.
— Ага-а-а, Оливень,— сказав Тополень, високий ент з пухнастими бакенбардами. Тополень був вище за інших.— Ти наплу-у-утав, як за-а-авше.
Другим оком Оливень пробував дістатися обличчя Тополеня, першим не відпускав Дубеня, який продовжував: “Нія-я-яки-и-ий то не Са-а-ало-о-овар, а — Са-а-ару-у-ума-а-ан”.
Десь дуже далеко пророкотав грім.
— Браття!..— закривши очі, сказав Оливень.— Я вас не бачу! — відкривши очі він продовжив: “Браття!.. Але це лише корі-і-іння біди, далі — стовбурніше... поза-а-ая-я-як мені зустріли-и-ися гігантські лю-ю-юди, вищі за Топо-о-оленя. Вони сказали. Що. Цим. Місця-я-ям. Кі. Не. Ць. Благо в тому, браття, що во-о-они мо-о-ожуть на-а-ас забрати”.
Енти захихотіли.
— О-оливень! Лю-ю-юди маленькі, як ви-и-ивірки!
Вивірки на деревах звелися на задні лапки.
— Що ти, мені таке-е-е, каже-е-еш! Топо-о-олень! — не вгавав Оливень.— Я ба-а-ачив їх, на вла-а-асні о-о-очі.
Енти хихотіли.
— О-оливень, може, люди забралися на дере-е-ева, і з високо-о-ої гілки, з тобо-о-ою розмовля-я-яли, а ти й подумав, що во-о-они так високі?!..
Енти кивали.
— Браття!.. В нас, нема, ча-а-асу-у.— показуючи долоні,— підемо на корабель, ми спа-а-асемо-о-ося.
Дубень спохмурнів, тикнув пальцем в бік Оливня і сказав: “Чольовіки, навчили тебе ду-у-урному, що це ще за “нема ча-а-асу”, ти кажеш?! Наш час — поза їх часо-о-ом, що зна-а-ають, вони, про час е-енті-і-ів?!”
Інші підтримали Дубеня.
— Чольо-о-овіки сказа-а-али: усе тут, невдовзі, накри-и-иється мідяни-и-им тазо-о-ом...
— Чи-и-им?
— Мідя-я-яни-и-им, та-а-азо-о-ом.
Тополень підійшов на крок і трохи нахилив голову, щоб краще розчути відповідь на своє питання: “А що-о-о то є?”.
— Не знаю, браття. Але їх кора-а-абель ура-а-азив мене, в саме, серце-е-е,— вже без надмірної емоційности сказав Оливень, ці слова, дійсно, наче виходили з його серця: притишено, спокійно, впевнено, правдиво.
— Що-о-о? Куди він тебе, врази-и-ив?
— Що він гуде?!
— Той кора-а-абель небезпе-е-ечний, це пастка, дру-у-узі!
— О-оливень, чи не мари-и-иш ти?
— Він надто довго спілку-у-ува-а-ався з людями...
Голос Дубеня переважив решту: “А я чу-у-ув, Оливень, що таз — це-е-е, яка-а-ась, частина ті-і-іла людовіка”.
— Чоло-о-овіка,— виправив Івень, ент, з волоссям до самої землі.
Дубень спохватився: “Так, авже-е-еж, його саме”.
— Браття-я-я! Повірте, лю-ю-юди-и-и, ду-у-ужо ви-и-иро-о-осли. А їх кора-а-абе-е-ель...
— О-оливень! Люди — мале-е-енькі, як білки! — із розумінням справи, цілковитою певністю, що спиралася на власний досвід, виклав Тополень.
— А ці, Топо-о-оле-е-ень, були, вище-е, за мене. А й тебе, то-о-очно.
Енти зачудовано перезирнулися. Вони не знали що таке божевілля, інакше, безумовно, вирішили би, що Оливень з’їхав з глузду.
Івень замахав головою, з волосся-віття повилітали горобці, невдоволено цвірінькаючи.
— Браття, не розходьтеся, я, при-и-ига-а-адав ще дещо, зі слів тих людників.
Деякі енти зупинилися і повернулися до Оливня обличчям, інші тільки зупинилися. Оливень, було видно, збирався на силах щоб видати якесь надскладне словосполучення. І ось, він сказав:
— Гло-о-о-оба-а-альне-е, по-о-о-оте-е-еплі-і-іння. Осьо, браття! Страшні-і-іше не бу-у-ува.
Один ент із невимовною натугою майже заричав: “Що-о-о-о-о-о-о?!”
Хтось, чи то від цікавости, чи то від обурення, підійшов ближче, а ті, що слухали Оливня досі спиною, обернулися.
— Не знаю, бра-а-аття, що-о-о це, але їх кора-а-абель... все ко-о-онче серйо-о-озно.
Після цих слів усі замовкли і знерухомилися. Голос Оливня продовжував вібрувати у нього під корою, кружляв по вікових кільцях, а довкола стало так тихо, що, здавалося, тут нікого немає: порожня будівля природи посеред всесвітньої чорноти, освітлена розпеченим сонцем і прикрашена миготінням зірок. Зараз, мабуть, задощить.
— Піде-е-емо, браття, са-а-амі побачи-и-ите,— сказавши це, Оливень розвернувся і клично махнув рукою, з якої посипався мох та листя винограду.
— Це-е-е, дале-е-еко? — подав голос з віття Івень, намарно відмахуючи гілки з чола.
Дубеня це питання розлютило, він накричав на Івеня: “Та хіба ти не зна-а-аєш, Іве-е-еню?! Це недо-о-осяжно-о-о дале-е-еко — у фанта-а-азіях О-оливня!”
Спантеличеному нетерпінням Оливню слова давалися все тяжче, він єдино хотів швидше показати чудо, з яким стикнувся і заодно допомогти братерству вижити, чи, принаймні, оминути жахіття, страждання, поневіряння “мідянотазової будучности”. Тому він не зважав на кпини, не помічав дрібний дощ, а коли Оливень проходив повз поляну усіяну кульбабами, не відчував лоскоту від пушинок, що розліталися сотнями.
— Я,— сказав Тополень,— з вами, браття. О-оливень! Йдемо, пока-а-ажеш нам тих лю-ю-юди-и-ий, і гло-о-оба-а-альне, поте-е-епління посполу.
Оливень притишив ходу на мент і кинув через плече: “Йдемо, Топо-о-олень, мідяни-и-ий та-а-аз вже близько”.
Тополень, Дубень та Івень побрели в хащі за Оливнем, інші урадили лишитися.
Попрокидалися звірі, але хлинув дощ; дятел опустив голову та заснув під скоромовки вивірок на сусідньому дереві про арахіс та ентів.
Вже ніччю чотири енти вийшли на узлісся, до пагорбів, де мають бути ті “високі люди”. Темрява згущується зливою, вітер поривами забиває водорості поміж корчів Оливня, та його погляд як ніколи цілеспрямований і здається, прозирає крізь пітьму простору і морок часу, крізь ніч, сумніви та страхи, повз дощову завісу.
Вони крокували долиною, переступаючи чорториї та повалені дерева, йшли мовчки, чого не скажеш про їхні скрипки, ті награвали натхненні, трохи мрійливі, стверджувальні мелодії для Дубеня, Оливня, Івеня та Тополеня, і водночас сумні, розпачливі, навіть осудливі — для тих, хто залишився у лісі.