10. Відступ від сценарію

Ранок видався напрочуд тихим. Я прокинулася ще до будильника — відчуття було дивне, наче в повітрі зависла прозора тривога, яку не можна було ні пояснити, ні позбутися. У квартирі стояла тиша, що нагадувала застиглий кадр з фільму, у якому ось-ось пролунає остання репліка. Я приготувала каву, налила її у білу чашку, сідаючи біля вікна. Сонце вже піднімалося над дахами, але його проміння здавалося тьмяним, немов воно вагалося — світити мені сьогодні чи ні.

Я знала, що це мій останній день. Сценарист написав — завтра мене не буде. І від цієї думки серце билося рівно, спокійно, як у того, хто вже прийняв усе. Мені було сумно, але не страшно. Хоча дивно: я, здається, мала б боятися зникнути. Та замість страху відчувала тільки якесь порожнє тепло, легку смиренність.

Я довго стояла перед дзеркалом, розчісуючи волосся. Мої рухи здавалися уповільненими, мов у сні. Мабуть, так поводяться люди, які точно знають, що йдуть у нікуди. Вбиралася ретельно — блідо-рожева сукня, яка мені дуже подобалась, черевички на підборах, трохи парфумів. Хотілося запам’ятати кожну деталь цього ранку, навіть як скрипить підлога біля ліжка чи як вода б’ється об порцеляну чашки.

На вулиці несподівано пахло не осінню, а весною  — квітами і вологою землею.. Я йшла до агентства, де мав відбутися показ, і намагалася не думати про те, що буде після. Що значить — після, якщо ти просто перестанеш бути? Може, залишиться лише відлуння, як недописана фраза в сценарії.

Десь біля перехрестя я почула крик. Маленька дівчинка вибігла на дорогу за червоним м’ячем. Машина летіла прямо на неї. Я не встигла нічого обдумати — просто кинулася вперед, відштовхнула дитину, і в ту ж мить відчула сильний удар, різкий біль, а потім — темряву.

Моя остання думка перед тим, як світ затьмарився, була проста:
Певно, це теж задум сценариста.
І ще одне — коротке, як подих:
А що було б, якби я не побігла?

Потім не було нічого.

***

Коли я розплющила очі, над головою блимала біла лампа. Я відчула запах антисептику, чистих простирадел і слабкий біль у плечі. Усе навколо здавалося нереальним, наче хтось намалював цей світ заново. Біля ліжка сидів Кай. Він тримав у руках букет ромашок — простих, польових, трохи пом’ятих. Вони здавалися мені найпрекраснішими квітами у світі. Набагато справжнішими, ніж лілії, які колись дарував Лео.

— Як ти дізнався, де я? — спитала я тихо, дивлячись на нього.

Він усміхнувся. Його усмішка була спокійною, майже теплою.

— Я знаю все, що стосується тебе, — відповів він просто.

І тоді мене ніби пронизало розуміння.

— То це ти... — я замовкла, бо слова раптом стали важкими. — Ти сценарист, так?

Кай кивнув.

— Але ж ти писав, що я зникну, — сказала я. — А я ось тут.

Я подивилася на свої руки, на бинт на зап’ясті, на серцевий монітор поруч із ліжком. Я справді була тут. Цілком реальна.

— Що це означає? — запитала я.

Він не відповів одразу. Тільки відсунув букет ближче до мене, так що квіти торкнулися моєї руки.

— Це означає, що ти змінила історію, — сказав він нарешті. — І себе теж.

— Але як?

— Ти зробила вибір. Сама. Не за сценарієм.

Я мовчала, намагаючись збагнути почуте.

— Тоді виходить… я вже не персонаж?

Він подивився мені просто в очі й ледь усміхнувся.

— А хіба персонажі плачуть від болю? Хіба вони кидаються рятувати інших, не думаючи про наслідки? Хіба вони прокидаються у світі, який пахне справжніми ромашками?

Мені стало важко дихати. Від радості, страху, полегшення — від усього одразу.

— То ким я тепер є?

— Людиною, — відповів він. — І, до речі, я запрошую тебе на побачення, коли одужаєш.

Я дивилася на нього, і світ навколо ніби розмивався. Лампа світила надто яскраво, але її світло більше не різало очі. У мені народжувалася впевненість — м’яка, спокійна, як весняне тепло серед осені: я справді стала живою. І попереду в мене історія, яку я напишу сама…

Дякую, що прочитали цю історію! Запрошую до інших моїх книг!