9. Завтра - остання серія

Кілька днів нічого не відбувалося. Лео не з’являвся, і Лана не дзвонила до мене. Поскільки з фабрики я звільнилася, а модельне агентство поки що взяло паузу у співпраці зі мною, я сиділа вдома і читала книги. Думала про те, як живуть справжні люди, ті, які писали ці історії. Якими не керує жоден сценарій, які вільні робити все що завгодно — і великі справи, що залишаються в історії, і якісь дурниці… Може, ті персонажі, які готують змову проти сценариста, мають рацію?Може, ми ще маємо шанс стати вільними?

Мої роздуми перервав сигнал вхідного повідомлення. Воно прийшло тоді, коли я саме сушила волосся. Фен гудів у руці, тепле повітря розліталося по кімнаті, змішуючись із запахом кави, що вже давно вистигла на столику. Я машинально взяла телефон, думаючи, що, може, це Лео об’явився з запрошенням на чергове побачення, або ж Лана вирішила помиритися і зараз, наче нічого й не сталося, ми підемо в кав’ярню їсти морозиво з полуничним сиропом і пліткувати про знайомих.

 Але коли побачила нове вхідне у чаті зі сценаристом, щось у мені стиснулося.

“Катю, хотів повідомити особисто. Твоя героїня зникає з серіалу після завтрашнього дня. Ми переписали сюжет. Завтра — твоя остання серія”

Я перечитала ці кілька рядків кілька разів, сподіваючись, що неправильно зрозуміла. «Зникає» — якесь надто м’яке слово. Це ж означало, що мою роль просто прибрали. Але чому? Я ж тільки відчула, як це — бути головною героїнею, перебувати в центрі уваги, я, здається, закохалася… Це несправедливо — прибирати мене, як якусь річ!

Фен випав із руки, грюкнувся об підлогу. Я сіла на край ліжка, поклавши телефон поруч. Тиша раптом стала глухою, немов я опинилася під водою. Кімната, ще п’ять хвилин тому жива — з відблисками у дзеркалі, з теплим світлом настільної лампи, з ароматом парфумів, що змішувався із запахом шампуню, — тепер здавалася мертвою.

Я намагалася дихати рівно, але кожен вдих різав груди. Лана наскаржилась на мене? Чи ту розмову з Лео, про бунт персонажів, хтось почув?

Я відкрила телефон і набрала коротке повідомлення:
“Ок, але в чому причина? Я щось не те зробила?”

Відповідь прийшла швидко, наче він уже мав її напоготові, лишалося скопіювати і вставити:

 “Продюсери вирішили скоротити лінію. Не через тебе. Просто сюжет іде в іншому напрямку”.

Мені хотілося щось написати — подякувати, чи, навпаки, висловити все, що я думаю про “інший напрямок”. Але пальці не слухалися. Я лише вимкнула екран і відклала телефон.

Погляд ковзнув до шафи, де висіла моя нова синя сукня, яку я так і не встигла вигуляти. Я багато чого не встигла — чи то боялася, чи то відкладала на потім. Не думала, що мені просто не вистачить часу…

Підійшла до дзеркала. Навпроти, у віддзеркалення — наче я і одночасно якась незнайомка — змучене обличчя, вологе волосся, заплакані очі. Вони здавалися чужими. Я спробувала усміхнутися — вийшло гірше, ніж хотілося.

“Значить, усе. Просто — усе”, — сказала я вголос, щоб переконатися, що це реальність.

Телефон знову спалахнув. Повідомлення від директора агентства: “Катю, можеш підійти завтра о дев’ятій?Твій випрпобувальний термін закінчується, тож залишилися одні зйомки, а потім ти будеш вільна.”

Я видихнула. “Ти будеш вільна” — гарне формулювання. Але це якби я була людиною. Для персонажа це означало вічне небуття. 

У вікні світло міста мерехтіло, машини рухалися ритмічно, ніби нічого не сталося. А в мені все гуло. Я згадала свій перший показ, те, як Лео стояв з букетом Лілій і дивився на мене.... Це було відчуття перемоги, ковток повітря після довгого очікування. І тепер усе це — минуле.

Я пішла на кухню, налила води, але ковтнути не змогла. Грудка стояла в горлі. Хотілося комусь подзвонити, але я не знала кому. Лана тільки зраділа б. Лео, певно, поспівчував би і сказав кілька сердитих слів про сценариста. Якби поруч опинився Кай, він би мене зрозумів. Але я не мала його номеру, щоб зателефонувати і сказати, що завтра моя остання серія. А післязавтра я зникну. 

Я повернулася до кімнати, погасила світло. Лише екран телефону світився у темряві, мов єдине джерело правди. Я знову перечитала повідомлення сценариста. “Завтра — твоя остання серія…”

Мені здалося, що ці слова мають якийсь інший сенс. Але який? Згадалися слова якогось художника чи письменника: “Сенс життя — у пошуку сенсів”. 

Я лягла, дивлячись у стелю, і слухала, як у сусідній квартирі хтось сміється. Вони дивилися телевізор, можливо, навіть той серіал, у якому я ще жила, але вже ніби зникала.

Думки змішувалися. Я уявила завтрашній день: грим, світло, спалахи фотокамери, усі кудись спішать, будують плани, пишуть списки подарунків на Різдво… Лише я залишуся назавжди у цьому листопаді…

Мабуть, треба буде подякувати всім після завершення зйомок. Усміхнутися. Сказати щось легке, ніби я справді вдячна за шанс, який подарували мені, хоча я цього не заслужила. Не в кар’єрі моделі було моє призначення. Але і не в скромній роботі швачки. Тоді в чому? Здавалося, я от-от схоплю за хвіст думку, яка пояснить усе, і тоді відразу стане легко. Але вона не давалася до рук…

Я заплющила очі, але сон не приходив. Думка про те, що завтра мене більше не буде — принаймні у цьому світі, на екрані, у чиїхось вечорах після роботи — стискала горло.

Світло ліхтаря з вулиці лягало на стелю тонкою смугою, ніби розрізало кімнату навпіл. І я знала, що завтра, коли пролунає фінальне “Стоп, знято!”, моя місія у цьому світі скінчиться…