8. Здається, я потрапляю в містичний трилер...

Я довго не могла заснути тієї ночі. Лео написав мені пізно ввечері. Запитав, як у мене справи. ”Хочу бачити тебе знову”, — додав він. Я перечитала повідомлення кілька разів і не знала, що відповісти.

Мене мучило відчуття, що щось у цій історії не складається. Лана казала, що вони зустрічалися понад рік, але коли я запитала про неї, Лео знизав плечима й сказав, що вони лише співпрацювали. Його голос тоді був рівний, спокійний, але очі — холодні, надто уважні. Я подумала, що, можливо, він просто вміє брехати красиво.

У квартирі було тихо. Я лежала на дивані, дивлячись у темряву, і ловила кожен звук — шурхіт за вікном, потріскування батареї, далекі кроки у під’їзді. Мені здалося, що десь під вікном хтось стоїть. Я підійшла, відсунула штору — внизу, біля під’їзду, справді хтось курив. Високий чоловік у темному пальті, з обличчям, напівприхованим каптуром. Може, сусід. А може… Я не встигла закінчити думку, як він підвів голову, і мені здалося, що його погляд ковзнув просто на мене.

Я відступила від вікна.

Наступного ранку Лео подзвонив. Його голос був лагідним, але в ньому чулась напруга.
— Катю, я хочу запросити тебе на побачення. В одне тихе і мальовниче місце. На пагорбі, за містом. Там гарний вид.
— Може, краще в кафе? — обережно відповіла я.
— Ні, — коротко сказав він. — Хочу побути з тобою на самоті.

Чомусь я не могла заперечити. Ми домовились на вечір.

Коли приїхали в те “тихе, мальовниче місце”, сонце вже сідало. Поле тяглося аж до горизонту, повітря пахло сирістю й зів’ялою травою. Старий маєток, біля якого він чекав, здавався покинутим. Його темні вікна дивилися в сутінки, наче очі без зіниць.

Лео  усміхався, але в цій усмішці було щось моторошне. Немов вона була взята з якогось іншого обличчя, а справжнє обличчя Лео залишалося холодним, як маска.
— Гарно, правда? — сказав він. — Місце майже забуте, а колись тут жили відомі люди.
— Ти часто сюди приїжджаєш? — запитала я. Чомусь здригнулася, хоч і не було холодно, навпаки, день був теплим, як для листопада.
— Інколи, — відповів він. — Коли треба подумати.

Ми зайшли в будинок. Повітря всередині було холодне, ніби дім зберіг пам’ять про старі події. На стінах висіли портрети, покриті пилом, і здавалось, що очі на них стежать за кожним рухом. Лео провів рукою по поручню сходів.
— Я завжди відчуваю тут дивний спокій, — промовив він. — Наче час зупинився.

Мене ж, навпаки, пройняло тривогою. Щось у цьому місці було не так — якесь гнітюче повітря, запах вогкості, і відчуття, що ми не самі. Я хотіла вийти, але він зупинив мене, торкнувшись плеча.
— Не бійся. Я просто хочу поговорити.

Ми сіли у вітальні. Крізь розбите вікно дув вітер, шелестіли фіранки.
— Катю, — почав він, — ти не розумієш, що зараз відбувається.
— У якому сенсі?
— Тебе використовують. Це щось типу експерименту.

Мене  знову пройняло холодом.
— Ти лякаєш мене, Лео.
— Я не хочу тебе лякати. Але якщо все змінюється занадто швидко, може трапитися системна помилка. Знаєш, що це таке?

 — Я не надто розбираюся в комп’ютерах, — спробувала пожартувати я, хоча підсвідомо розуміла, що він мав на увазі. Помилка трапиться не в комп’ютерній програмі, а в моєму житті. В яку халепу мене тоді закине?

Я мовчала. Його очі потемніли, голос ставав тихішим.
— Є група персонажів, які хочуть все змінити. Підняти бунт проти сценариста. 

 — Навіщо? — не зрозуміла я.

 — Щоб ми могли жити щасливо, як люди. 

 — Ти впевнений, що люди щасливі? — запитала я.  — Адже з ним так само трапляються неприємності, вони хворіють, розлучаються з коханими…

 — І все ж вони мають право вибору, — сказав Лео якось сумно. — А ми його не маємо. І щасливе життя у фільмах буває недовгим, адже глядачам не цікаве одноманітне, спокійне життя персонажів. Їм потрібні кров, страждання, зради, емоційні гойдалки. І чим більше, тим краще. Коли люди бачать страждання на екрані, їхні безглузді життя здаються їм не такими вже й поганими…

 — І що ж нам робити?  — розгублено спитала я.

 — Боротися. Підняти повстання. Але подробиці я розповім тобі згодом. Зараз нам треба повертатися. Поки той клятий сценарист не перетворив наше життя у зомбі-апокаліпсис. З нього станеться, кажуть, у нього не всі вдома…

Ми вийшли надвір. Над полем висів місяць, великий і каламутний. Я озирнулася — у вікнах будинку майнула тінь. Ніби хтось стояв на другому поверсі й спостерігав за нами.
— Там хтось є, — прошепотіла я.
Лео лише посміхнувся.
— Тут завжди хтось є. Цей дім повний привидів…

Коли я повернулася додому, телефон мовчав, але на столику лежала біла лілія — така сама, як ті, які Лео подарував мені на показі. Я була певна, що залишала двері замкненими. Звідки ж тоді ця нова квітка, якщо ті давно зів’яли, і я їх викинула?

Тієї ночі я погано спала. Мені снився будинок, його вікна, і тінь, що стоїть біля них. А вранці я отримала повідомлення від Лани:
“Ти не знаєш, з ким зв’язалася. Бережи себе, якщо ще не пізно.”

Я довго дивилася на екран і вперше подумала, що моє життя наперсниці, можливо, було не таким уже й поганим…

Продовження - завтра опівночі!