8. "Нам потрібна пауза"

Після тієї розмови з Ланою я довго не могла заснути. Її слова, вимовлені спокійно, без крику, звучали набагато страшніше, ніж якби вона справді зірвалася на істерику. “Я все виправлю” — ця фраза повторювалася в голові, мов заїжджена пісня. Я намагалася відволіктись, переглядала старі фото, пила чай з ромашкою, але спокій не приходив. У глибині душі я відчувала: буря тільки починається.

Наступного ранку на роботі панувало дивне напруження. Коли я заходила до студії, розмови обривалися, хтось кидав на мене короткий погляд, і одразу ховав очі. У повітрі віяло чимось липким, настороженим. Я намагалася зробити вигляд, що нічого не помічаю, та всередині все стискалося від цього холодного мовчання.

Після репетиції до мене підійшла Маргарита, одна з моделей, що раніше завжди мене підтримувала. Вона звела плечима, відвела погляд і тихо промовила:
— Катю, я не знаю, що між вами сталося, але, може, варто поговорити з директором.
— З директором? Чому? — я не зрозуміла.
— Вони кажуть, ти… підставила Лану. Що її підбор зламався на сцені не випадково.

Вона поглянула на мене зі значущою усмішкою.

Я відчула, як у грудях щось різко впало.
— Що? Це неправда! — я навіть засміялася від абсурдності такого твердження. — Я не мала до цього жодного стосунку! Ми ж подруги з Ланою!
Маргарита кивнула, але її обличчя залишалось тривожним.
— Я знаю, просто зараз усі говорять про це. Кажуть, що відео з її падіння спершу виклала ти. Отже, ти знала, що вона впаде…

Мене ніби облили крижаною водою. Той короткий ролик, який зранку бачили всі, справді з’явився в Інтернеті, але я навіть не знала, хто його опублікував першим. Я схопила телефон, відкрила свій Інстаграм —  і мені захотілося протерти очі. Я побачила той самий ролик і  під ним —  десятки коментарів. Дехто писав, що я “безсоромна”, “знищила конкурентку”, “зробила це спеціально”.

Мене почало трясти. Я вийшла на балкон, глибоко вдихнула прохолодне повітря, намагаючись зібратись. І тоді подумала про Лану. Це її робота. Вона не кричала, не сварилася — вона діяла. Вона знала пароль моєї Інсти, я сама їй його колись називала…

Ввечері я наважилась їй написати: “Лано, навіщо ти це робиш?”. Вона відповіла майже одразу: “Я лише показую правду. Усе решта — справа глядачів”.

Я поклала телефон і довго дивилася у вікно. У дворі світилося кілька ліхтарів, і в їхньому тьмяному світлі повільно кружляли ранні сніжинки. Місто виглядало спокійним, байдужим до мого страху.

Наступного дня мене викликав директор. Його кабінет завжди пахнув кавою та терпким чоловічим парфумом — тепер цей запах здавався мені задушливим. Він довго дивився у монітор, перш ніж підняти погляд.
— Катерино, у нас неприємна ситуація, — сказав він. — Розумієш, агентство не може дозволити собі скандали. Навіть якщо все це чутки, нам потрібна пауза.
— Ви хочете, щоб я пішла? — запитала я тихо.
— Тимчасово. До з’ясування.

Я вийшла з кабінету, ледве стримуючи сльози. У коридорі стояла Лана. Вона тримала у руках телефон і вдавала, що з кимось переписується. Її губи були ледь підняті у знайомій усмішці.

— Не переймайся, — сказала вона, не дивлячись на мене. — У кожного бувають спади в кар’єрі. Може, сценарист просто вирішив зробити твій епізод коротшим.

Я не відповіла. Пройшла повз неї, відчуваючи, як у мене тремтять руки. Надворі віяв вітер, і я йшла по вулиці, не розуміючи, куди прямую. Мені було байдуже, що холодно, що взуття промокло, що волосся липне до обличчя.

Вдома я сіла на підлогу, обхопивши голову руками. Усе, чого я боялась, здійснилося. Лана повернула собі головну роль, а мене витіснили — із роботи, із їхнього світу, з власного життя, назад до епізодичної, другорядної ролі…