6. Запрошення на побачення

У фойє пахло парфумами, свіжими квітами і чимось нервовим, майже відчутним у повітрі — передпоказовим хвилюванням. Я стояла біля дзеркала, намагаючись заспокоїти подих і пригладити неслухняне пасмо, коли почула, як у залі наростає гомін. 

Коли оголосили початок показу, я вийшла за куліси, чекаючи своєї черги. Лана, як завжди, була впевненою, зібраною, її постава бездоганна, усмішка зачаровувала глядачів. Вона з’явилася на подіумі першою, у сріблястій сукні, що блищала під прожекторами, і зал одразу вибухнув аплодисментами.

Я спостерігала за нею, намагаючись не думати про те, як кілька днів тому вона обережно, але з отрутою в голосі сказала мені:
— Катю, не намагайся затьмарити мене. Це мій показ.

Тоді я лише кивнула, не бажаючи сваритися. У цій професії вистачало різних капостей, і хоч Лана була моєю подругою, останнім часом наші стосунки стали значно прохолоднішими. 

Коли моя черга настала, я вийшла на подіум, вдихнула світло, погляди, шум камер. Це завжди було як коротке перевтілення — секунди, коли все інше зникає, а ти існуєш лише тут, у русі, в тканині, у світлі. Я йшла рівно, спокійно, майже без думок, аж поки не помітила його.

Лео стояв біля сцени, у темному костюмі, з букетом білих лілій у руках. Його погляд був спрямований просто на мене. Мить — і я затамувала подих. Зал і всі, хто були в ньому, відступили на другий план, навіть музика ніби стихла. Лише він і цей букет, та легка усмішка на його вустах, зовсім не така, яку він дарував Лані.

Коли показ закінчився, я ледве не втекла за куліси, щоб не зустрітися з ним одразу. Але Лео вже був там. Чекав, спокійний, упевнений у собі, тримаючи ті самі лілії.

— Це тобі, — сказав він просто, простягаючи букет.
Я розгублено глянула на нього.
— Мабуть, ти помилився, Лео. Ці квіти для Лани… А я її подруга…
— Я знаю, хто ти, Катю, — відповів він. — І саме тобі хотів подякувати. Ти була чудова.

Його голос звучав тепло, і я, не розуміючи, що відбувається, взяла квіти. Стебла холодили пальці, аромат лілій огортав мене з ніг до голови, і мені здавалося, що за спиною у мене виростають крила…

— Я хотів запросити тебе повечеряти, — продовжив Лео, трохи нахиливши голову. — Є поруч ресторан, тихий, без зайвих людей.

Я не встигла нічого відповісти, як почула позаду приглушений крик. Лана саме виходила на сцену разом з іншими моделями для фінального виходу, але раптом оступилася, підвернула ногу і впала просто перед усім залом.

Шум прокотився по натовпу. Хтось кинувся допомагати, фотографи завмерли. Я відчула, як у грудях защеміло. Лео на мить глянув у бік сцени, але не зрушив з місця. Його рука лишилася біля моєї.

— Ти підеш зі мною? — тихо спитав він, і я відчула, як у мені борються здоровий глузд і почуття.

За мить я все ж кивнула. Серце калатало так, що ладне було вискочити з грудей, в роті пересохло, але я усміхалася. Це була мить мого тріумфу…

Ми вийшли з залу, де ще тривала метушня з роздачею автографів та фуршетом, і опинилися на вулиці. Осінній вітер паморочив голову ароматом мокрого листя і хризантем.

— Я бачив, як ти дивишся на світ, — сказав Лео, коли ми підійшли до його машини. — Не так, як усі. У тобі немає цієї пихи. Може, тому я й не можу перестати про тебе думати.

Я опустила погляд на букет, який тримала в руках. Пелюстки ледь тремтіли від вітру.

— Лана не пробачить, — промовила я.
— Вона ніколи не бачила мене по-справжньому, — відповів Лео спокійно. — А ти бачиш.

Ми їхали мовчки, лише вогні міста ковзали по обличчях, розчиняючи в темряві сумніви і слова, яких не хотілося вимовляти. У голові ще лунав звук її падіння, цей різкий, болісний звук поразки, але всередині — вперше за довгий час — було тихо.

Я не знала, що чекає далі. Може, завтра все зруйнується, можливо, Лана зробить усе, щоб помститися. Але цього вечора, сидячи поруч із ним і тримаючи у руках білий букет, я відчувала тільки одне — нарешті я щаслива...