5. Кардинальні зміни

Я довго не могла зважитися, але зрештою зрозуміла — якщо я хочу стати головною героїнею, маю почати змінювати своє життя. Почати хоча б із роботи, яка виснажує й не приносить нічого, крім відчуття, що день за днем я нидію серед тканин, ниток і гуркоту старих машинок. Розчиняюся у цьому всьому, стаю непомітною…

На швейній фабриці я пропрацювала майже п’ять років. Там усі звикли до мене — “спокійна Катя, яка ніколи не запізнюється і не сперечається”. Коли я подала заяву на звільнення, начальниця, жінка з короткою стрижкою й вічно стиснутими губами, дивилася на мене так, наче я викинула на вулицю безпомічне кошеня.

— Ти що, з глузду з’їхала? — запитала вона, обережно клацаючи ручкою. — У тебе ж стабільність. А там, куди ти йдеш, хіба знаєш, як воно буде?

— Не знаю, — відповіла я. — Але хочу дізнатися.

Вона ще довго мене відмовляла, говорила про премії, про “важкі часи”, навіть про те, що “в нашому місті модельні агентства — то не робота, а авантюра”. Але я вперше за довгий час стояла твердо. Підписала папери, здала бейдж і, виходячи з фабрики, відчула, що повітря стало легшим.

Того дня я пішла просто до агентства, де працювала Лана. Пам’ятала, як вона колись сміялася, коли я сказала, що хотіла б теж бути моделлю. 

 — Люба, — сказала вона тобі, — у тебе непідходяща зовнішність. 

 — А якою має бути моя зовнішність для того, щоб я могла спробувати себе в модельному бізнесі? — поцікавилась я. 

 — Ти маєш бути як чистий аркуш — будь-коли мати можливість перевтілитися у будь-який інший образ, який хоче бачити модедьєр. А в тебе таке обличчя, що ти можеш бути тільки самою собою!

Я тоді подумала, що бути самою собою зовсім не погано, але не стала сперечатися. Тепер я розуміла, чому я ніколи не сперечалася з Ланою. Бо я була другорядницею героїнею, яку Кай називав старовинним словом “наперсниця”. Де зараз Кай, цікаво? Якби він зараз побачив мене, що б він сказав?

Будівля агентства стояла в центрі — висока, скляна, свіжа після ремонту. У фойє пахло кавою і парфумами, дзижчали телефони, дзвеніли підбори. Усе здавалося таким чужим, блискучим, неначе я потрапила не в офіс, а за лаштунки якогось фільму.

Адміністраторка в білих окулярах підняла погляд:

— Ви на кастинг?

— Так, — сказала я, намагаючись не нервувати. — Катерина Сокіл.

Вона кивнула і простягнула мені анкету. Я писала повільно, намагаючись не дивитися на дівчат навколо. Вони були молоді, стрункі, з ідеальними зачісками, і я відчувала себе чужинкою серед них — у своєму сірому пальті, з руками, пошерхлими від ниток.

Коли мене покликали до зали, я вже майже не сподівалася на щось добре. Але за столом сиділо троє людей, і серед них — Лана. Вона впізнала мене одразу і здивовано закліпала очима:

— Катю, ти на кастинг?

— Ось, вирішила  спробувати щось змінити у своєму житті, — відповіла я, зніяковіло усміхаючись.

Вона щось тихо сказала іншій жінці, мабуть, директорці агентства. Та уважно мене роздивилася, злегка схиливши голову.

— Знаєш, Катю, — сказала вона, — ми якраз шукаємо моделей для нової колекції. Не глянцевих, не ідеальних, а справжніх. Звичайних дівчат з вулиці. Ти чудово вписуєшся в цей типаж. 

Я не одразу повірила, що чую.

— Ви не жартуєте? Справді мене берете? — перепитала про всяк випадок. 

— Беремо, — усміхнулася вона. — Якщо хочеш, можеш почати вже завтра.

Я вийшла з агентства, і ноги самі несли мене вулицею. Здавалося, я раптом стала трохи вищою, ніби підбори виросли самі. Вітер розкидав волосся, сонце грало у вітринах. Я дивилася на себе у склі магазину — проста дівчина, трохи розгублена, але з блиском у очах.

Увечері, коли повернулася додому, я заварила чай і довго сиділа біля вікна. На телефон прийшов лист — від тієї самої адреси сценариста. У темі було лише слово: “Продовження”.

Усередині коротке речення:
“Настала пора почати новий сезон”.

Я усміхнулася. Може, моє життя — це справді серіал. Але тепер я мала намір зіграти ту роль, яку обирала сама…

Продовження - завтра опівночі! Додавайте книгу в бібліотеку і підписуйтесь на мене, щоб нічого не пропустити)