4. "Все залежить від тебе"

Я довго не могла зосередитися. У голові крутилося одне й те саме — якщо сценарист справді існує, він повинен знати, як усе змінити. Я сиділа на кухні, переді мною холонув чай, а ноутбук світив у темряві тьмяним екраном. Відчувала себе смішною — шукати людину, про яку ніхто нічого не знає. Але цікавість не давала спокою.

Я набрала кілька запитів у пошуку: назви серіалів, прізвища продюсерів, адреси знімальних студій. Результати були або рекламні, або порожні. Уже хотіла закрити все, коли натрапила на старий форум сценаристів. Один із користувачів писав про «того, хто створює долі, а не сценарії» — і залишив електронну адресу.

Я дивилася на неї кілька хвилин, не наважуючись натиснути. Нарешті відкрила новий лист і написала:
“Я хочу поговорити про свою роль. Ви можете її змінити? Я більше не хочу бути другорядною.”

Я натиснула «надіслати» й відчула, як серце гупає десь у горлі. Не очікувала відповіді, але вона прийшла швидше, ніж я встигла вдихнути.

“Все залежить від тебе.”

Жодного звертання, підпису, навіть часу відправлення. Тільки ці чотири слова, що наче світилися на екрані. Я перечитала їх разів з десять, намагаючись збагнути, що це означає.

Одразу набрала відповідь:
“Я не розумію. Як саме?”

Через кілька секунд прийшов новий лист:
“Якщо хочеш бути головною героїнею, будь готова до змін. Пам’ятай: серіал — це не просто історія. Він як життя, найменша випадковість може усе кардинально змінити… Якщо втрутишся, жанр може теж змінитися. І тоді все стане іншим. Це може бути трилер, фільм жахів або страшна казка. Упевнена, що хочеш цього?”

Я застигла перед екраном. На кухніі було тихо, тільки холодильник гудів у кутку. Мені здалося, що лист дивиться на мене. Що за ним — хтось живий, уважний, той, хто спостерігає.

“А якщо я залишу все як є?” — написала я, вагаючись.

Відповідь прийшла миттєво:
“Тоді залишишся там, де є. Другорядна героїня, яка мріє про головну роль, але ніколи її не отримує. Вибір за тобою.”

Я відійшла від столу і повільно пройшлася кімнатою. На підлозі — роздруківки моїх пошуків, зім’яті сторінки, олівці, крихти печива. У дзеркалі — я: втомлена, з розтріпаним волоссям, із синцями під очима. 

“Другорядна героїня, — прошепотіла я,  — Ти не варта чогось більшого!”

Усе життя я погоджувалася бути фоном — слухняною, зручною, тихою. Навіть у цьому серіалі мені дісталася роль, де я просто була фоном для своєї подруги. Але в грудях щось боліло від цього усвідомлення. 

Я повернулася до ноутбука й почала друкувати:
“Добре. Я готова. Що маю зробити?”

Цього разу відповідь не прийшла одразу. Миготів курсор, ніби хтось вагався по той бік екрану. Потім з’явився новий лист:
“Ти вже почала.”

Монітор спалахнув яскравим світлом, потім темрява поглинула кімнату. Я здригнулася, коли лампа моргнула. За вікном завив вітер, а тіні на стіні ніби ворухнулися, повторюючи мій подих.

Я закрила ноутбук, але всередині залишилось дивне відчуття — ніби сценарій справді почав переписуватись. І я більше не була впевнена, що завтра моє житя потече по старому, звичному руслі...