3. Дощ і сонце

Наступного ранку я прокинулася раніше, ніж завжди. Світло ще тільки пробивалося крізь жалюзі, але в кімнаті було дивно тихо, ніби все навколо завмерло, чекаючи мого руху. Кай спав на дивані, який я розклала для нього вночі, і виглядав цілком спокійним, наче не він учора говорив про вигаданих героїв і наперсниць.

Я стояла біля вікна, тримаючи в руках чашку гарячої кави, і намагалася зрозуміти, що відчуваю. Вчорашня розмова здавалась сном, абсурдним і водночас страшно реалістичним. У голові крутилося його тихе: “Збігів не буває”.

Щоб довести собі, що він просто дивак, я вирішила перевірити все сама.

Спочатку я подзвонила Лані.

— Привіт, — сказала я якомога звичніше. — Як минуло твоє побачення?

— Ой, уяви! — її голос світився щастям. — Ми з Лео так довго розмовляли і він… Катю, це доля! Він ідеальний!

Я посміхнулася, хоча всередині щось похололо. Вона говорила саме так, як має говорити героїня романтичного серіалу. А ще я пригадала, що Лана час від часу ніби починалащось рекламувати — як серветки учора, і це звучало трохи неприродно. Я й раніше помічала, що з цим щось не так, але тепер усе стало на свої місця. Сценарист вбудовує спонсорську рекламу у сюжет?

 — Катю, ти тут? — запитала Лана. Вона звикла, що я завжди бурхливо реагую на її розповіді, а сьогодні я надовго замовкла. 

— Радію за тебе, — відповіла я. — І що далі?

— Він запросив мене на вечерю сьогодні. Уявляєш, у найкращий ресторан міста. Потримаєш за мене кулачки, щоб усе склалося якнайкраще!..

***

‘Коли я поклала слухавку, то відчула, як повітря у квартирі наче стало м’якшим. За вікном сонце раптом пробилося крізь хмари, розлилося по підвіконню золотим світлом. Я не хотіла вірити, але збіг виглядав надто точним.

Кай у цей час уже прокинувся. Він сидів, загорнувшись у ковдру, і спокійно спостерігав за мною.

— Телефонувала подрузі?

— Так. І… — я зупинилася, не знаючи, чи варто продовжувати. — І після розмови справді вийшло сонце.

Він лише ледь усміхнувся.

— От бачиш, а я що тобі вчора казав?

— Це нічого не доводить, — заперечила я. — Я можу перевірити ще.

Я пішла до кухні, взяла блокнот і ручку. “Якщо я — персонаж, — подумала я, — то те, що написане про мене, має збуватися?”. Я написала фразу: “Катя розлила чай” і пішла до плити, де саме закипів чайник. Рука, здавалось, не тремтіла, але щойно я торкнулася чашки — вона вислизнула, і гаряча рідина полилася просто на стіл.

Я застигла. Потім засміялася, але сміх прозвучав якось нервово.

— Це просто збіг, — промовила я. 

Кай стояв у дверях кухні і дивився на мене. Він уже повністю одягнувся, навіть куртку вдяг. Схоже, зібрався йти. 

— Ти починаєш розуміти, як усе працює, — м’яко сказав він. 

— А що, якщо я напишу щось гірше? — спитала я, стискаючи ручку. — Наприклад… що Лана потрапила в аварію?

— Не треба, — його голос став різким. — Кожне слово має наслідок. Ти ж не хочеш із мелодрами переселитися в трилер, а то й у горор?

Я кинула на нього розгублений погляд.

— Ти ж казав, що це все не справжнє. Тоді всі люди навколо теж персонажі?

 — Є персонажі, — кивнув він. — Є люди як люди.

 — А ти хто? — я впритул підійшла до нього і зазирнула в очі. 

 — Я твій друг. Поки ти не наробиш дурниць. Краще живи, як жила, і не заморочуйся тим, про що я тобі сказав? 

Він підморгнув мені, повернувся і зробив крок до дверей:

 — Бувай, Катю! Все в тебе буде добре, ось побачиш!

Двері зачинились нечутно, і я залишилася сама. Стало сумно, бо я так і не розпитала Кая про те, як мені змінити своє життя.

У ту мить по шибках затарабанив дощ, хоча ще хвилину тому небо було чистим. Я дивилася на прозорі потоки, що сповзали по склу, і думала, чи це Лана заплакала, чи, може, вже моя черга ставати головною героїнею?..