2. Наперсниця

Спершу я вирішила, що він п’яний. Його голос тремтів, куртка була розстібнута, а рука, якою він упирався в стіну, тремтіла. Але коли під світлом ліхтаря я побачила на його передпліччі кров — темну, майже чорну, — а трохи вище рвану подряпину, немов від кігтя тварини, — сумнівів не залишилось.

— Заходь, — сказала я тихо й натиснула код на дверях.

У під’їзді пахло пилом і старою фарбою. Лампочка під стелею мигала, кидаючи на стіни рвані тіні. Хлопець спирався на поручень, дихав важко, але не просив допомоги. Я мовчки повела його до себе — на третій поверх, у квартиру, де вже кілька років жила сама.

Коли я зачинила за нами двері, він одразу втратив рівновагу й мало не впав. Я підхопила його під лікоть.

— Сідай, зараз оброблю.

У ванній я знайшла аптечку, повернулася з перекисом, бинтами та рушником. Він сидів на краю дивана, мовчки розглядаючи мої книги на полицях.

— Тебе що, кіт подряпав? — спробувала пожартувати я, але в голосі не було впевненості.

— Не зовсім, — відповів він і навіть посміхнувся, хоча очі лишилися серйозними.

Я промила рану, наклала пов’язку. Він не сіпнувся жодного разу, лише спостерігав за мною, і коли я закінчила, сказав:

— Дякую. Ти дуже хороша дівчина. Шкода тільки, що наперсниця.

Я здригнулася й підняла погляд.

— Вибач, хто?

— Наперсниця, — повторив він таким тоном. ніби дивувався з моєї неосвіченості. — Другорядна героїня.

Я розгублено кліпнула.

— Це в тебе жарти такі?

Він знизав плечима й зробив ковток з чашки, яку я поставила перед ним.

— Хіба ти не знаєш, що в серіалах бувають головні й другорядні ролі?

— Знаю, звичайно. Я дивлюся «Доктора Хауса», — відповіла я, ще не розуміючи, куди хилиться ця дивна розмова. — Але яке це має відношення до мене?

— Пряме, — сказав він спокійно. — Бо ти — персонаж. Не головна героїня, правда, але все ж частина історії.

Я засміялася. Це був нервовий сміх. Пощастило ж мені привести додому ненормального!

— Ага. А ти хто тоді? Сценарист?

— Я Кай, — відповів він, дивлячись мені просто в очі. — І я не жартую. Звісно, я не сценарист. Він живе далеко, ніхто точно не знає де. Присилає сценарії електронною поштою. І твою історію він написав. Досить вдала історія, хіба ні? Ота кава, розлита на кавалера подруги! Це завжди безпрограшний хід, хоч і дещо шаблоннний…

У мене пересохло в роті. Я відчула, як у повітрі повисла тиша — така щільна, що, здавалось, навіть тік-так годинника став гучнішим. Звідки він знає про розлиту на Лео каву? Може, стежив за мною? Дивився, наприклад, у бінокль? Може, він маніяк якийсь, а я. дурна, впустила його в квартиру?

Та карі очі Кая дивилися доброзичливо і трохи сумно. І чим довше я зазирала в них, тим більше вірила, що все, ним сказане, чистісінька правда…

— Хочеш сказати, що я... вигадана?

Він кивнув.

— Ми всі кимось вигадані. Просто деякі — головні. Їхні історії мають сенс, кульмінації, кохання, вибухи, спасіння світу. А інші... допомагають цим історіям відбутися. Вони поруч, але їхній час — завжди обмежений.

Я не знала, як реагувати. Замість відповіді я встала, пішла на кухню, налила собі води. Коли повернулася, він дивився на мене з якоюсь сумішшю жалю і лагідності.

— Ти жартуєш, правда?

— Ні, Катю. — Він промовив моє ім’я так, ніби це я була головною. — Хіба ти не помічала, що життя твоєї подруги Лани надто ідеальне? Що всі події крутяться довкола неї?

Я притисла долоню до грудей, намагаючись перевести подих.

— Якщо це жарт, то він дуже дивний.

— Це не жарт, — відповів Кай м’яко. — І ти це відчуваєш. Коли головна героїня плаче, небо темніє. Коли вона закохується, світ навколо стає світлішим. Ти ж помічала?

Я згадала, як після чергової Ланиної драми в небі справді лив дощ, а коли вона розповіла про нове кохання — сонце світило навіть крізь хмари.

— Це... просто збіг, — прошепотіла я.

Він підвівся, ступив до мене ближче.

— Збігів не буває. Ти добра, чесна, розумна. Але ти — наперсниця. Твоя роль — бути поруч, підтримувати, слухати.

Я дивилася в його очі, не знаючи, що відчуваю — страх чи цікавість.

— А якщо я не хочу бути наперсницею? — запитала я тихо. — Що потрібно, щоб стати головною героїнею?

Кай усміхнувся, але в його усмішці було щось тривожне.

— Це можливо, — сказав він. — Але для цього комусь доведеться зникнути з історії…