1. Третя зайва і зіткнення біля домофону

Нарешті розпогодилося. В цьоиу році “бабине літо” несподівано вирішило прийти напередодні Дня всіх святих. 

Я сиділа на відкритій терасі ресторану, насолоджуючись ароматом свіжозавареної кави, і дивилася на місто, що розкинулося на високих пагорбах — воно виглядало особливо ошатним цього жовтневого дня, в той короткий проміжок часу, коли листя на деревах встигло стати жовтим, але ще не встигло облетіти. 

Раптом хтось тихо підійшов ззаду і затулив мої очі руками. Я відчула, що моє серце сполохано забилося. По аромату дорогих парфумів з нотками кедра і ветивера я вже зрозуміла, що це він. Але мовчала, не говорила ні слова. 

 — Лано, люба, — він розтиснув руки і простягнув мені букет неймовірної краси троянд — білих з рожевою облямівкою на ніжних пелюстках. — Я дуже радий побачитись з вами в реалі. Стільки чекав цього дня…

 — Я теж рада, — пробурмотіла я. В житті він був ще красивішим, ніж на фото. Був у ньому той лоск, який неможливо виробити в собі, з ним потрібно народитися. — Але я…

 — О ні, ні слова, — він махнув рукою офіціанту, який проходив повз, і знову звернувся до мене: — Яке вино ви любите, Ланочко? Даремно ви не надіслали мені фото, ні, ну я розумію, хотіли зробити сюрприз, але ви чарівна, просто чарівна…

 — Я.. будь-яке… — я знічено дивилася на нього.  Не звикла до такої уваги до своєї персони. Раптом моя правиця посунулася по столу наче мимо своєї волі, зачепила чашку з недопитою кавою, і вона бризнула прямо на білосніжну сорочку Леоніда. 

І цієї ж миті за спиною Леоніда з’явилася справжня Лана. Подруга відійшла ненадовго у вбиральню і прогавила появу свого віртуального друга. Ну, він, правда, уже встиг розвіртуалитися. І тепер вся його увага була прикута до Лани, а про мене він навіть думати забув. 

Не дивно, адже вона — справжня модель, дуже доглянута, з білявим блискучим волоссям до талії, довжелезними ногами і бюстом третього розміру. А ще в неї великі блакитні очі і пухкенькі губки — все своє, не нарощене і не наколоте, і виглядає вона завжди ніжно і природно…

 — Лео, любий, вибач, я трохи затрималася, а Катя тебе розважала? Чи сиділа мовчки, як завжди?

 — О, Катя, — Лео ковзнув по мені невидячим поглядом. — Розважала, авжеж…

Тут Лана побачила плями на сорочці свого кавалера, кинула оком на мене ( бо єдина чашка кави стояла поруч зі мною) і затараторила:

 — Лео, мені дуже шкода, що так вийшло! Моя Катруся така незграбна! Але у мене в сумочці завжди є вологі серветки фірми “Помагайко”, вони найкращим чином ліквідують плями і повернуть білосніжний колір вашому одягу!

Вона граційно вигнулася і заходилась терти мужні груди Лео вологою серветкою фірми “Помагайко”. 

 — Мабуть, я піду, — сказала я. — У мене… хом’як удома негодований. 

Вони не звернули уваги на мої слова. Здавалося, я вже виконала свою роль, і, як той мавр із п’єси Шиллера, можу йти. Застібнула пальто, взяла свою сумочку і пішла до виходу. Як тільки відчинила двері, ніжно- блакитне небо потемніло, і з нього полетів сніг. 

 — Клята погода, — пробурмотіла я. 

Накинула на голову капюшон, опустила руки в кишені і побрела до зупинки маршрутки. І чому я прийняла Ланине запрошення сходити з нею на це дурне побачення? Скоріше за все, я була саме тим яскравим прикладом “некрасивої подруги” на фоні якої модельна зовнішність Лани здавалася особливо виразною. 

Не те, щоб я була некрасива, скоріше за все, моя зовнішність була непримітною. Русяве волосся, затягнуте у “хвостик”, карі очі,  не великі але й не маленькі, середній зріст, середня вага, скоріше худорлява, ніж повна, без спокусливих об’ємів, ще й зі звичкою трохи сутулитися. Все через роботу — я працювала на швейній фабриці, шила м’які іграшки. 

Ви спитаєте — як багачка і світська левиця Лана подружилася зі звичайною швачкою? Розгадка проста — ми жили по сусідству, навчалися в одній школі. Її батьки товаришували з моїми. Але вона витягнула щасливий квиток, багато в чому завдяки привабливій зовнішності і комунікабельності. Я ж не мала ні того, ні іншого, і була приречена все життя сидіти за швейною машинкою, в перервах між шиттям могла зустріти якогось зварювальника чи таксиста, вийти за нього і народити одне чи двійко нащадків — таких же невдах, як я сама…

І це все ніколи не зміниться, частіше за все я сприймала цю думку спокійно, але іноді, як сьогодні з цим Лео, мені ставало трохи сумно…

Я вийшла з маршрутки, і дощ зі снігом влупив мені в обличчя. На додачу я відчула, що каблук на моїх єдиних “вихідних” туфлях небезпечно загойдався. Ех, сьогодні не мій день… Як і завжди…

Але я ще не знала, що за мить моє життя зміниться назавжди — остаточно і безповоротно…

Коли я натискала код на домофоні, до мене раптом підбіг хлопець десь мого віку, він важко дихав, ніби запізнювався на маршрутку. Я встигла побачити розпатлане каштанове волосся і такого ж кольору очі, а потім він прошепотів мені на вухо:

 — Впусти мене, будь ласка, за мною погоня…