Я тебе знаю

Двері заскрипіли, і в кімнату увійшов її викрадач. Побачивши, що на ній немає екстрагласів, чоловік відвернувся і наказав, щоб Асафі їх негайно вдягла.

Вона корилася. Коли вона подивилася на свого викрадача знову, непоказний його вигляд уже був осяяний особливим світлом, що приховує недоліки зовнішності, а також її особливості. Екстрагласи, які він їй дав, були особливо налаштовані.

— Ну, як, подивилася свій фільм? — спитав Тез.

Дівчина не відповіла, хоча в якийсь момент їй захотілося подякувати йому за можливість подивитися довгоочікуваний фільм з її участю.

Він присунув до неї миску зі снеками і пішов, зачинивши двері з гучним брязкотом.

Швидкоплинний вітерець торкнувся моєї щоки

Я готова летіти, крила мої легкі

Так співала собі Асафі, перебираючи в пальцях рожево-жовтогарячу стрічку, прикріплену до рукава. Цей концертний костюм був точною копією святкового костюма мешканки її планети. Від концерту до концерту Асафі додавала деталі, пробуючи на міцність довіру Бірі — столиці галактичної Імперії, яка чотирнадцять років тому знищила її рідну планету Дан. І ось сьогодні вона повинна була виступати в повному образі: широка сорочка з рожево-помаранчевими стрічками на рукавах, що майорять в танці, шкіряні браслети зі шкур, широка спідниця і широкий пояс, на якому дзвенять дзвіночки у формі літер імені власниці або власника. Цей концерт мав стати апогеєм творчості Асафі, вона нарешті переконалася, що приручила імперію, і наважилася виступати у національному костюмі. У її народі співаків вважали жрецями , що ходять між світами дольнім і горнім, і співати пісню вітру було великою справою, на яку мало хто наважувався. Саме так робила Асафі.

Але натомість їй не пощастило опинитися в полоні у дивного бірійця, і тепер вона сиділа на брудній підлозі, прикута ланцюгами до якоїсь величезної котушки з дротом, і гадала, яка доля її чекає.

Важкі покриті іржею двері зі скрипом відчинилися, і увійшов затягнутий у чорний костюм силует чоловік, крім якого Асафі не бачила нікого вже другий день. Високий і стрункий, з фігурою витонченою і навіть занадто, чоловік тримався гордо і ніколи не сутулився, хоча нічим іншим не був схожий на військового: ні промовою, ні манерою триматися.

Він сів на металевий блок, що стояв біля стіни навпроти Асафі. Цього разу їжі він із собою не приніс. Це насторожувало. Просто сидить із прямою спиною, як модель на зйомках, і дивиться. І що це, чорт забирай, означає? Асафі теж мовчала, роздивляючись свого викрадача з ніг до голови, як і він її. Різниця була в тому, що її екстрагласи були відключені від мережі, їх настроїв для неї він, а ось його екстраглас — чи не виключений він? Асафі й гадки не мала.

Екстраглас його був не чорний, не білий, і навіть не надлишково яскравих відтінків, а кольору індиго. Асафі рідко зустрічала цей колір з того часу, як їй виповнилося дев'ять. Це був колір національного одягу її планети.

А ще колір популярної мережі торгово-розважальних центрів Перксо, згадала Асафі, вони в свої магазини цілі планети перетворили, їй самій не раз доводилося виступати на їхніх корпоративах. Тож не дивно, що обзавелися власним мерчем. І якщо у Теза мерч Перксо, розмірковувала Асафі, то, можливо, він їхній співробітник. І тоді коли – якщо! — їй вдасться вибратися, то можна буде вказати цю прикмету, аби його шукали серед співробітників Перксо. 

Або Тез їхній шанувальник…

Або він просто виграв цей екстраглас…

Нічого не зрозуміло. І що йому потрібно від неї? До цього дня не висував жодних вимог, не чіпав її й пальцем — він просто приходить і мовчки дивиться на неї.

— Співай свою пісню, — сказав нарешті чоловік. І вона співала.

Швидкоплинний вітерець торкнувся моєї щоки

Я готова летіти, мої крила легкі

Стиснуті на важелі кулаки Теза побіліли. Його вилиці напружилися. Асафі зрозуміла, що він ненавидить її музику. Очі її сповнилися сльозами.

— За що ти мене так ненавидиш? — Запитала Асафі. — Чого тримаєш мене тут?

Відповіді не було. Її гнів перетворювався на істерику.

— Випусти мене! — благала вона. — Я мовчатиму, ніхто не дізнається, де я була, я скажу, що літала на планету Золотих Островів, просто випусти мене звідси!

— Я не хочу вбивати. Але ні. Не випущу.

— Будь ласка! Все що завгодно. Все! Я маю багато кредитів, я віддам їх тобі всі. — скрикнула вона.

Він пішов, а через але незабаром повернувся.

— Я відпущу тебе лише з однією умовою.

— Все, що завгодно, — повторила вона.

— Ти більше ніколи не співатимеш. Твої пісні ніхто ніколи не почує.

— Але чому? — спитала вона тихо. Але слів її ніхто не почув.

Адже вже прозвучало:

— Прийду завтра, скажеш своє рішення.

Вже брязнули важкі двері, вже потягнувся час очікування. Асафі залишилася насамоті з собою.

Найбільшим у її житті скарбом була музика рідної планети. Чотирнадцять років тому опір її співвітчизників був зламаний, вони самі — вбиті, а над дітьми провели процес асиміляції. Більше ніхто з тих, хто вийшов з того вогню, не знав їхньої мови, не пам'ятав пісень. Одна Асафі була старша за решту ста сорока семи дітей — їм було до п'яти, їй було дев'ять. Усіх, кому виповнилося десять, приспали, а Асафі та трохи молодшого за неї Зікуда Менторка пожаліла. Їй не вдалося врятувати обох — Зікуда знайшли й забрали, бо він був такий дорослий хлопчик. Він спробував втекти від поліцейських, але його схопили та знищили.

Менторка навчила Асафі вести щоденник, але рідних пісень писати в нього не веліла: "Той щоденник пиши у своїй пам'яті та читай щовечора перед тим, як заснеш". Так Асафі і врятувала зі страшного минулого музику рідної планети. Минули роки, Асафі успішно пройшла сертифікацію жителя планети Бірі, столиці галактичної імперії, стала зразковою бірійкою зі світськими манерами, захопилася музикою. Асафі співала пісні бірійців, доки не досягла популярності. Вже потім, опинившись у всіх на слуху, а значить, у безпеці, вона наважилася вплести в музику мелодію пісні рідної планети. Не саму пісню — лише кілька нот та кілька слів. Цього виявилося достатньо. Від очей журналістів не сховалося ніщо.