Розділ третій

– Взяти дитину із дитбудинку – це не варіант, – беззаперечним тоном говорить Кіра Леонтіївна, зробивши ковток кави на бежевому дивані біля стіни. – Звідки ти знаєш, які в нього гени? Це просто красива ідея, не більше. У тебе є гарантія, що ти зможеш полюбити цю дитину, як свою і прийняти її з усіма її вадами?

– Зараз у мене взагалі немає жодних гарантій. – Інга видихає. Робить останні ковтки кави, відставляє кружку та продовжує сидіти на сходах, провівши руками по своєму волоссю. Дивиться на білі стіни цієї кімнати. Бежевий диван, більярдний стіл, скляні двері в сауну прямо напроти неї.

Це мало бути місцем відпочинку. Місцем, де вона могла б пити чай разом з подругами, напарившись у сауні чи бути тут разом зі Стасом також після сауни й прохолодного басейну. Він би міг нарешті навчити її грати в більярд. За три роки життя в цьому будинку вони ще ні разу до цього не дійшли.

– Відбій повітряної тривоги, – без будь-яких емоцій озвучує вона повідомлення, що щойно прийшло на телефон.

Вони повертаються в кухню, читаючи новини.

– Усе добре, мамо, – традиційно каже Інга в телефон, який тримає між плечем та вухом. Паралельно вона висипає рис у каструлю з водою та ставить її на плиту. – Я вже казала. Моя позиція не змінилася, – традиційно намагається бути стриманою, але відповідати на одне і те саме питання стає дедалі складніше. – Так. Рішення остаточне. Якщо щось зміниться, я повідомлю. Бувай.

– Олена хоче, щоб ви до неї поїхали? – питає Кіра Леонтіївна, почавши чистити рибу.

– В ідеалі вона хоче, щоб я залишила Стаса і поїхала в Германію, – Інга шумно зітхає. – І не може зрозуміти, що я не збираюся цього робити. Не бачу жодної потреби.

П’ятий день війни – це коли приходить чітке усвідомлення того, що найжахливіше вже сталося. Те, чого боялася вся країна і в що майже ніхто не вірив, вже увійде в підручники історії й все точно не закінчиться після вихідних, як обіцяв Стас.

– Ми не так планували з тобою зустрітися, – говорить Вікторія, піднявши на Інгу червоні від сліз очі.

Для Інги п’ятий день війни це саме про цей погляд, про зруйновані плани зрештою знайти час на те, щоб співати караоке та танцювати без жодних розмов про юридичні й справи. Вона вже забула, коли востаннє з нею таке відбувалося, особливо, в компанії Вікторії, яка також у цій сфері. У їх розмовах так чи інакше переважають юридичні справи.

– Ми обов’язково це маємо зробити після твого повернення, – Інга хоче посміхнутися, проте виходить не дуже.

– Може, ти все-таки  зі мною? У тебе Стас. Я розумію.

Інга вдячна подрузі за це розуміння. Вона рада, що їй нічого не треба пояснювати й не хоче чути пояснень Вікторії, чому та прийняла саме таке рішення. Просто сидить на дивані кватири, яку та винаймала останні чотири роки. Тим часом Вікторія хаотично збирає свої речі. Вони спускаються вниз та не стримують сліз, міцно обнімаючи одна одну.

Відкриваючи двері свого будинку, Інга відразу приєднується до вечері, де Олександр Анатолійович розповідає, що його через вік не беруть до тероборони, куди він хотів записатися. Вечері, що проходить при свічках, за щільно затуленими вікнами для світломаскування.

– Поліна з Левом вже перетнули кордон з Польщею, – повідомляє Стас.

– Нарешті. У Бучі зараз пекло. Я не уявляю, як там бути. Особливо з дитиною, – вона відчуває справне полегшення.

***

Початок війни завжди про сльози, про важкі рішення, про розгубленість, страх. Навіть не важливо, який саме це день. Це про шалений патріотизм та єднання, про захоплення людьми. Це про неймовірну лють та ненависть до ворога, яку викликає кожен сигнал повітряної тривоги та кожна новина про руйнування країни, людські поранення або смерть.

– У мами знову панічна атака? Я заглянув у її кімнату, щоб привітатися – вона ніяк не відреагувала, – каже Стас, повернувшись додому в один із таких днів. Зараз він активно займається евакуацією людей. Інга його майже не бачить.

– Не знаю. Вона в обід з’їла два шматки торта й останнє, що я чула від неї, що їй зле, – вона кладе голову йому на плече та дивиться на вогонь у каміні.

– Я давно говорив, що я тебе кохаю? – раптово питає Стас.

– Не пам’ятаю. Мені взагалі здається, що ми не бачились цілу вічність.

– Бачились сьогодні вранці. Проте мені теж здається, що пройшла ціла вічність. Сьогодні надзвичайно важкий день.

– Ти ще пам’ятаєш, коли було інакше? – вона важко переводить подих, не підіймаючи голови та не зводячи очей з каміна. – Які ми були щасливі без цієї жахливої війни. І навіть цього не усвідомлювали,

– Я намагався тобі про це сказати, І обов’язково ще будемо щасливими. Усе буде добре.

Їй потрібно чути саме ці слова саме від нього. Вона хоче в них вірити.

– Просто, чому? Невже ніхто не може зупинити божевілля однієї людини? Що було б, якби всі росіяни вийшли на вулицю із закликами припинити це все? Невже їх би усіх пов’язали?

– Вони не вийдуть, Інгуль, – після важкої паузи промовляє Стас. Це інший народ. Окрім того, там багато хто вірить, що ми всі тут фашисти та націоналісти, яких треба вбивати.

Початок війни про порожнє та непривітне місто, яке гнітюче діє на Інгу. Створюється враження, ніби вона попала в зовсім іншу епоху. В епоху війни? Ще тієї другої світової, про яку любив розповідати дідусь, а вона любила його слухати, коли була маленькою дівчинкою. Ось тільки тоді повідомлення про повітряну тривогу не надходили на телефон, саме в той момент, коли людина в’їхала в паркінг, не змушувало сидіти сорок хвилин, не виходячи з авто.