Розділ другий

– Ти ж розумієш, що чим більше я буду знати, тим вища ймовірність того, що ми виграємо справу, – говорить Інга, дивлячись у блакитні очі сімнадцятилітнього юнака. – Ілля, мені потрібно знати все. Кожна дрібниця.

– Це я наїхав на неї, – повільно каже хлопець, і Інга вперше чує його голос. Уперше за пів години перебування з ним у цьому кабінеті. – Це моя провина. Я хочу, щоб мене покарали.

Вона виходить за межі ізолятора та передає ці слова його мамі.

– Ні. Це неможливо, – істерично трясе головою та. – Мій син не зміг би цього зробити. У вас, напевно, також є діти, і ви теж, як ніхто інший, знаєте, на що вони здатні. Іллюша не здатний. Вони з Елею все життя дружили… Хоча це ні про що не говорить. Він взагалі, не зміг би…, – вона не договорює, просто закриває обличчя руками.

– Будемо поступово розв'язувати питання. Наразі моя ціль добитися того, щоб його відпустити. Сподіваюсь, до цього вечора він буде вдома, – із триманим оптимізмом обіцяє Інга.

Кілька годин потому вона чує голос цієї жінки у своєму телефоні, вже коли сидить біля каміна у власному будинку.

– Ти ж щойно сказала, що хочеш в кіно, я так розумію похід скасовується, – констатує Стас, щойно Інга завершує розмову.

– А ти говорив, що не хочеш нікуди їхати, що фільм можна подивитися вдома. Тож, здається, всі задоволені, – вона кидає на нього свій погляд. – П'ятничне ДТП за містом пам’ятаєш?

– За підозрою в якому затримано племінника замісника мера, – говорить Стас, у той час, як Інга встає з дивану. – Навіщо тобі ця справа? Вони ж з тебе не злізуть, доки ти не доб’єшся найменшої міри покарання.

– Віка товаришує з мамою цього хлопця і просила допомогти, – пояснює Інга вже зі спальні. – Хто сказав, що йдеться про міру покарання? Я впевнена, що Ілля не винен, і буду робити усе, щоб це довести.

– Та невже? Тобто ти хочеш сказати, що свідчення свідків та кров цієї дівчинки на капоті його машини нічого не означають?

– Саме так, – голос Інги звучить впевнено. Переодягнена вона виходить зі спальні. – Сподіваюсь я не надовго.

***

– Зверніть увагу на час, – каже Ганна, паралельно заварюючи трав’яний чай на світлій та просторій кухні. – Об одинадцятій рівно Ілля був уже вдома. Він не міг добігти за три хвилини.

Інга уважно дивиться запис із камери спостереження, зроблений в інфрачервоному світлі. На ньому видно, як чорний BMW від’їжджає на стоянку, із нього виходить високий хлопець у світлій куртці та біжить геть. У верхньому кутку екрана зафіксовано дату і час: п’яте січня дві тисячі другого року, двадцять третя година сорок п’ять хвилин.

Вона зупиняє відео та переводить подих.

– У стані афекту міг. Тут не видно обличчя.

– Він не здатен на таке, – жінка витирає сльози. – Ілля… він… Він добрий. Я пам’ятаю, як маленьким він постійно приносив додому песиків, тому що йому постійно було їх шкода. Я так довго на нього чекала. Десять років не могла виносити дитину, постійно були викидні. Потім не могла на нього надивитися. Не могли з чоловіком натішитися ним. Навіть його плач нам здавався солодкою музикою. Хоча Ілля рідко плакав. Я така була рада бачити свого чоловіка щасливим, усвідомлюючи, що я все-таки змогла дати йому те, про що він мріяв усі ці роки й на що заслуговував… Пообіцяйте, що ви зробите все, щоб він не сів у в’язницю.

– Я обіцяю, – говорить Інга, підставивши руки під своє підборіддя. – Я зроблю все, що від мене залежить. Проте суду потрібні докази. Сподіваюсь, вони в нас будуть.

Схоже, ці слова трохи заспокоюють жінку. Вона витирає сльози.

– Пробачте, що я вас потурбувала. Можливо, вже пізно, але я би не змогла заснути, не показавши вам цей запис.

– Усе добре. Ви правильно зробили, що показали мені його саме сьогодні. Я можу поговорити з Іллею? Він у своїй кімнаті?

– Так. Не виходив із неї відколи його звільнили.

***

Ранок із гірким присмаком кави в променях зимового сонця. Інга перечитує свою промову, робить останні правки та мчить до дверей.

– Я надіявся, що ми встигнемо з тобою поснідати, – зізнається Стас, щойно повернувшись із рейсу.

Він допомагає їй одягнути шубку.

– Пробач. Об одинадцятій суд. Ще потрібно заскочити в офіс… Сьогодні шалений день.

– Суд, на якому ти, як завжди, всіх порвеш?

Інга сміється.

– Дуже на це сподіваюсь. – Вона цілує його губи. – Побажай мені удачі.

Уже біля будинку Ганни у другій половині дня вона згадує ту відверту розповідь цієї жінки про не простий шлях до материнства. До болю знайомо… Інга навмисне намагається не занурюватися у цю тему. Виходить з авто та заходить у під’їзд.

Мабуть, це добре, що саме в цей період у неї так багато справ. Її оболонка все ще здатна виконувати функції повноцінної адекватної жінки. Навіть, можна сказати, успішної адвокатеси, хоча душевні рани все ще кровоточать. Її все ще болить від думки, що у цей час  вона могла б так само жити своє життя, займатися своїми справами, відчуваючи нове життя в середині себе, знаючи, що незабаром ново змінить всю її реальність.