Розділ перший

– Мені шкода, – каже молода дівчина з рудим кучерявим волоссям, кидаючи на Інгу жалібний погляд. Вона ще щось говорить, дає певні рекомендації, щось записує в картку… Не важливо. Згодом згадаються лише ці її слова та цей погляд.

Накинувши на плече кросбоді в сірому кольорі, Інга бере до рук світлу коротку шубку, повільно виходить із її кабінету та йде довгим коридором, намагаючись зібрати до купи свої думки.

Десять днів потому їй все ще шкода. Вона так само одягає світлу коротку шубку, діставши з-під неї біляве волосся середньої довжини, бере в руки ту саму сумку та виходить із власного офісу, замикаючи його на ключ. За лічені секунди ліфт спускає її з двадцять першого поверху в підземний паркінг, де вона впевнено підходить до свого Nissan Note білого кольору, помічаючи високого чоловіка у формі пілота. Він стоїть, зіпершись на відкриті дверці синього Porsche і дивиться на неї, не відриваючи погляд.

– Можна з вами познайомитися? – питає він, коли Інга підходить ближче. У нього красива білосніжна посмішка, вузько посаджені очі сіро-зеленого кольору та чорне волосся.

– Ми вже знайомі, – пошепки каже вона, торкаючись губами його губ.

– Справді? – Він бере руками її обличчя.

– І досить давно.

– Тоді до тебе чи до мене? Можемо спочатку де-небудь повечеряти, якщо хочеш.

Інга відверто сміється з його слів.

– Ти бачив себе?

– Неймовірно втомився, – зрештою зізнається він. – Десять з половиною годин в небі в моєму віці вже даються взнаки. Як це не дивно.

Не говорячи один одному більше ні слова, вони сідають кожен у свою автівку та виїжджають із паркінгу.

Porsche їде попереду, проносячись мимо сучасних хмарочосів із металу та скла, які з’явилися тут лише кілька років тому. Червоне світло світлофора змушує зупинитися. У дзеркалі заднього виду Інга бачить своє видовжене обличчя, вузьке чоло та госте підборіддя, непропорційно широкі вилиці та сірі очі. Її руки лежать на кермі, яке обтягнуте світлою шкірою. У неї довгі пальці з темним манікюром та з обручкою із білого золота з діамантом.

Світлофор все ще горить червоним. Майже такого ж кольору сонце, що щойно сховалося за багатоповерховий житловий будинок. Молода пара тримається за руки, швидко переходячи дорогу. А ще дівчинка з маленьким песиком та мама з двома школярами. Усі кудись поспішають. Сучасне європейське містечко в центральній частині України живе своє звичним життя, не зупиняючись ні на мить.

***

Знайомі понад дев’ять років. Із того літа, коли Інга в останнє відвідувала Крим зі трьома подругами, з якими щойно закінчила Харківський університет. Відпочинок був жахливий. Вони жили в дерев’яних будиночках без жодних умов та безліччю комарів, які скусали їх першої ж ночі. А ще саме там Інга перший та єдиний раз у своєму житті перебрала з алкоголем, святкуючи свій день народження, що також додало негативних спогадів. І саме на той відпочинок їх завозив брат однієї з подруг разом зі своїм другом. Цим другом був Стас, який тоді справив на Інгу враження занадто зухвалого та самозакоханого мажора. До того ж був на шість років старшим. Чомусь здавалося, що це недопустимо велика різниця у віці. Уже десять років був в авіації, закінчив авіаційний університет та регулярно здійснював міжнародні пасажирські рейси. Напевне, якоюсь мірою він мав право на свою зухвалість.

Ще не окупований росіянами Крим. Тут вона важко зітхає, в’їхавши в котеджний житловий комплекс.

– Мені так цікаво розгадувати жіночу логіку водіння, – посміхається Стас, відмикаючи двері одного з будинків своїм ключем.

– Невже вона так суттєво відрізняється від чоловічої? – питає Інга, коли він її пропускає вперед.

– Кардинально відрізняється.

– Не перебільшуй. У сучасному світі ми вже давно зруйнували стереотип щодо того, що жінка гірше керує авто, ніж чоловік.

– У мене ніколи не було таких стереотипів, але сьогодні я реально згадав усі анекдоти про білявок за кермом. Я скучив, – каже він, кілька разів поцілувавши її губи. – І втомлений неймовірно. Дозволиш мені подрімати кілька годинок, доти ти приготовиш вечерю?

– На вечерю у нас є плов. Але подрімати дозволю. – Інга всміхається, знявши з себе шубку і схрестивши руки позаду його шиї.

– А на десерт?

– Налисники. Усе, як ти любиш.

– Не може бути.

Та поїздка явно не про початок лавсторі, не про шалені почуття і тим паче не про спільний будинок та шість років шлюбу. Проте, у свої майже тридцять два, Інга розпалює камін у великій кухні-вітальні, що разом із кабінетом займає весь перший поверх та накриває на стіл.

За вечерею Стас розповідає про неймовірну спеку в Дубаї. У нього реально загоріли руки за ті сорок хвилин, що він провів між перельотами в аеропорту.

– Чому ти не їси? – питає він за вечерею, наколовши шматок м’яса своєю виделкою з її тарілки. Його тарілка вже порожня.

– Не хочу, – нейтральним тоном відповідає Інга. – Налисники підсмажити?

– Іншим разом. Ми з хлопцями сьогодні домовились зустрітися, випити пива. Сподіваюсь, ти не будеш проти. – Він знову їсть плов з її тарілки. – Дуже смачно, – підіймається та кладе руки на її плечі, роблячи легкий масаж. Зробити тобі каву?