Глава 1

-- Я, Алінія Віжилі, і я заприсягаюсь охороняти Вуампу! - Промовила я, ухиляючись від стріли, яка летіла прямо мені в горлянку. Навколо битва, земля тремтіла під ногами, а неподалік було чути звуки копит та зойків. - А тепер, друзі мої, час показати Майлаху, що ця земля належить нам!

- Так, нумо в бій!

- Алінія наш порятунок!

- Вперед!

   Було чути з усіх боків схожі слова. Я щаслива, бо які б зараз не були важкі часи, я всеодно не опустила руки. Ця війна триває вже близько 6 років, а все почалось під час правління Гредбуха, тоді всі вважали, що не може бути все так чудово. Королі сусідніх земель надсилали людей, які мали вчитись на нашій території і дізнатись, що тут за великий секрет добра. Ніхто так і не міг розкрити цей секрет, тому що його і не було. Та рівно 6 років тому Харуам під керівництвом Майлаха розпочав наступ на наше королівство, почалась війна. Наші воїни відважно бились, захищаючи життя людей. Через декілька місяців після початку наступу, війська Майлаха вбили Гредбуха. Єдина його родичка – Алінія, вона донька його дядька, взялась за правління Вуампу. Тоді єдине, що відчували громадяни це – лють, яка пронизала від голови до пальчиків ніг. Лють панувала у кожного громадянина Вуампу. Тоді Майлах почав вже захоплювати наші території. Він вважав, що ми бились тільки за життя короля, вони здивувалися коли побачили, що після його смерті ми стали відважніше битись незважаючи ні на що. Так триває по сьогоднішній день.

- Аліє, тепер ти зірка! Про тебе всі говорять.- Промовив Фінд. Фінд - це скорочена форма імені мого друга. 

- О так, насправді все набагато складніше… Я не знаю, як виправдати свої слова, багато воїнів загинули. Зараз, потрібно збирати нові армії і навчати людей у спеціальних закладах. У безпеці ми будемо, коли остаточно закінчимо війну. Я думаю потрібно починати збирати армії, тому що потім буде пізно…- Промовила я, насправді, все було набагато гірше. Я не хотіла, щоб Фінд знав усю правду.

- Еее… Все справді так погано?- Запанувала тиша. Коли Фінд сказав.- Аліє, зараз вже пізно лягай відпочинь, а завтра щось вирішимо.

- Твоя правда! - Проказала я так швидко і попрямувала до кордону. Я знала, що точно не дійду до нього, тому що розуміла, якщо я загину то весь народ буде в небезпеці. Тож пройшовши менше кілометра я розпалила вогнище і заснула, поринувши в сон…

    Перемога! Це слово викрикували усі, хто мав язик. Я здригнулась. Мене підняли декілька чоловіків високо над головою і почали нести за натовпом. Мені викрикували слова вдячності, всі воїни нарешті обійняли своїх рідних. Це було щось насправді дивовижне! Майлах загинув усі проблеми зникли. Побачивши свого друга я хутко злізла з рук чоловіків, які досі тримали мене, і побігла до Фінда. Все зупинилось коли я почула вибух. Глянувши в сторону кордону, я побачила...

     Усе навколо зникло — перемога, обійми, оплески. Це був лише сон. Поблизу прямувала армія «синіх», так ми називали армію Майлаха, тому що всі їхні солдати носили сині черевики, а також на їхніх мечах та луках були сині деталі, наближаючись ближче до селищ. Це означає, що нашу армію було пробито, потрібно якнайшвидше забиратися звідси. Зараз я думала лише про те, що повинна була сказати селянинам - біда вже тут. Потрібно щоб вони сховалися або втекли забравши дітей і всіх рідних. Але, що робити далі? Армію пробили, отже, воїни Майлаха стали сильнішими, а це означає, що все ще гірше, ніж я думала… Це кінець!

- Аліє!- Попереду мене біг розгублений на вигляд Фінд.- Я попередив селян, вони вже відходять звідси, нам сказали сьогодні з самого ранку, що армію пробили… думаю ти вже це зрозуміла. Алініє, що нам робити далі? Дай наказ!

- Я…- Я стояла розгублена, дивлячись на сумні очі людей, які сподівались саме на мене. Усі чекали на моє рішення, від якого залежало багато життів. Я не знала чи буде це найкраще рішення в моєму житті, чи найгірше але я знала точно: я повинна дати шанс на порятунок невинним людям.- Потрібно зменшити кількість воїнів з кордонів, які не межують з Харуамом. Так ми зберемо хоч якусь кількість досвідчених воїнів сюди, вони зараз потрібні тут! Потрібно терміново формувати нові армії та навчати їх. Нам потрібні заклади, в яких ми зможемо це зробити. Фінд, ти знаєш це королівство “як свої п'ять пальців”, будь ласка, знайди пусті будівлі, в яких ми змогли б навчати воїнів найближчим часом. А я поки напишу лист королю Партимії, Мільцент давно пропонував допомогу, можливо він згодиться дати нам трішки стріл, вибухівки чи чогось такого.- я поринула в свої думки. Я звинувачувала себе, звинувачувала за те, що не почала все раніше, а зараз усі в небезпеці.

- Так гаразд, я зрозумів, знайду місця для навчання і відправлю частину воїнів з інших кордонів сюди.- Промовив Фінд, у його голосі було переживання, за його поглядом,  я зрозуміла, що він також винить себе.

    Після нашої розмови минуло пару годин, а може й хвилин. Я вже маю точну інформацію, що половину наших воїнів відправили сюди на кордон. Я ніколи і подумати не могла, що колись справді таке може статись. Фінд, поки що, в пошуках будівель для навчання,  а я? Я допомогла евакуюватись усім мешканцям селищ, які знаходяться найближче до кордону з Харуамом. Я ніколи раніше не бачила настільки сумних людей. Діти плакали не розуміючи, що відбувається, тримаючи в руках іграшки вони плентались за своїми батьками, подумки прощаючись зі своїми домами. Розгублені обличчя батьків, які і справді розуміли, що війна не закінчується…

    Я вагалась, бо не знала як діяти далі. “А якщо Мільцент відмовиться надавати допомогу?”, “а якщо Майлах захопить територію і ми більше не будемо жити тут?”, “а якщо я не повинна була брати все на себе, якщо я все зіпсую?” ці та безліч інших думок з’їдали мене зсередини. Зараз варто тримати себе в руках. Думаю варто все-таки надіслати лист Мільценту.

- Алініє!- Розвернувшись я побачила маленького хлопчика.- А ми ж переможемо, так? Коли ми переможемо я запрошу вас до нас до дитячого будинку, ви ж прийдете?