Не дадуть спокійно пожити дракону

– Ні! Забирайся! – Балаур дивився на дивну дівчину, що прибігла у замок в тіарі, яка зʼїхала з крихітної голови на бік та ледь не хрестився, стискаючи у старих, потрісканих лапах книгу. У його стару голову лізли страшні спогади, від чого серце мимоволі стискалось. Стільки сеансів у психотерапевта, стільки нічних жахіть. І заради чого? Заради того, щоб на 980 році життя у його замок увірвалась чергова принцеса? Ні! Чорта з два він знову на це піде.

– Вислухай, – пропищала тоненьким голоском, мов пінопластом хто по склу провів, від чого його вуха опустились, а крила затремтіли, – Не смій відлітати, коли я з тобою розмовляю!

– Я не зацікавлений. Розвертайся, – відклавши книгу, він обхопив кігтями худі плечі та розвернув її у тому напрямку, з якого дівчинину й принесло, – І тупцяй звідси. 

– Мене заміж видають!

– Вітаю. Надішлю тобі листівку. А тепер, на мене чекає книга, чай і омріяна самотність.

– В мене є золото, я заплачу, – гучно зітхнувши, він закрив лапами обличчя і випустив тонку цілку пару з пащі. Ну що за дівки пішли? Куди лиш її батьки дивляться? Де таке було, щоб принцеса сама приходила у лігво дракона та ще й претензії висувала!

Та він – Балаур Фаллак, потомок Мардука Мушлюш, двоюрідний брат племінниці дядька самого Дракули! І так вляпався.

– У мене теж. Закладаємось, що у мене більше? – прищуривши великі золоті очі, він пильно оглядав її, мов комашку.

Дівчина сердито блиснула очима та вкинула на землю маленький саквояж, сівши на корінь дерева, що виднівся з землі. Невдоволено склала руки на грудях і надула губи. 

Балаур зацікавлено схилив голову, потираючи гострими кігтями морду та розглядав її, мов дикого звіра. Ні, принцес він бачив у своєму житті вдосталь, он скільки шрамів на тілі залишили ці зустрічі. Але з цією було щось не так. Мов якась бракована потрапилась йому. 

Наче все як і повинно бути – довге волосся, тонка тіара, пишна рожева сукня, навіть золоте намисто, прикрашене кількома рядами діамантів у наявності на тонкій шиї. Та щось точно не так!

– Я не хочу заміж, – ледь чутно промовила дівчинина, опустивши очі та розглядаючи свою сукенку, що замастилась, поки та бігла до його замку. Його й не здивувало, що хтось наближається, мало чи що, тих лицарів, що мріють про його сімейне золотко? Та щойно постать наблизилась, він аж похолов від страху, бо ж йшов не лицар, а дівчинина. Справжнісінька принцеса. Судячи з запаху – Сплютутіанська принцеска.

– Та хто ж туди з доброї волі хоче? – піднявши лапу, Балаур зірвав яблуко та простягнув дівчині. Та здивовано перевела погляд з його застрашливої морди, понівеченої шрамами та вкритої блискучою лускою, до лапи, що кінчиками кігтів тримала червоне, стигле яблуко, яке й простягав дракон. Дівчина не розуміла його.

Невже це не головна мета існування драконів – викрадати принцес і тримати у вежі? Чому цей якийсь не такий? З ним то що?

– Може передумаєш? Я багато місця не займу. Мені б кімнату, можна якесь місце для рукоділля, ще не завадила б особиста ванна та кілька фрейлін. Ну і якщо зможеш мені дістати трохи лукуму – буду абсолютно щасливою.

Він такого нахабства Балаур ледь стримав вогонь, що вже рвався із пащі. Нахабне дівчисько! Прийти до його замку, то ще й лукум їй подавай!

– Я не буду тебе у себе переховувати, Матильдо, – дівчина розгублено поглянула на нього, намагаючись зрозуміти звідки він знає її імʼя, адже не встигла навіть представитись, як той почав закривати морду лапами та волати, мов його ріжуть, що не прийме принцеси у свій дім. Можна подумати, вона сильно хотіла цього!

У її мріях було геть не заміжжя за хлопцем, навіть імені якого вона не знала. Дівчина мріяла про високе – про мандри, про науку, про лукум. Але точно не те, що відбулось.

– Не дивись ти так на мене, – махнувши великим, красивим крилом, що переливалось у променях вечірнього сонця, він торкнувся ним землі та поглядом вказав на великий, довгий рубець, що перекреслював гарні візерунки на тонкій шкірі. Від побаченого серце дівчини стислось. Це ж як так можна? Так, він дракон. Але ж він – живий. І йому теж боляче! – Це мені на згадку залишив твій батько, коли прийшов визволяти твою матінку. Тож більше жодних принцес, дитино. Я своє відпрацював. Шукай когось молодше. Подейкують, що у Турундії є молодий та сильний, нащадок самого Кецалькоатля, а я більше не працюю ні на кого. Тому, доїдай і йди.

Піднявши з землі свою книгу, Балаур обережно склав крила, аби не покалічити принцеси та підвівшись на задні лапи, повільно пішов до свого замку. Він залишив її позаду, цілком впевнений, що дівка зараз повернеться назад, припинить пручатися та вийде заміж за того нещасного, якому це терпіти все своє нікчемне життя. Набачився вже він тих плаксивих дів за своє довге життя ого-го скільки. 

Але не встиг навіть завершити думки, як відчув, що у його спину щось врізалось. Озирнувшись, він побачив, як Матильда спинається на ноги, а біля його власних лап лежить те саме яблуко!

– Покажеш мені мою кімнату, – широкими кроками, дівчина наблизилась до Балаура та промовивши це, попрямувала просто до брами, що вела у замок.