Розділ 3

Захід сонця майже помаранчевим полум’ям обливав небо, підпалюючи горизонт і наближаючи день до свого кінця. Я повільно підіймалась на високий пагорб, і разом зі свіжим вітром до мене донеслось щось інше — їдкий, знайомий сморід відходів і щурятини. Запах, що ні з чим не сплутаєш. Запах нетрів міста, що розповзалися під пагорбом, немов гнила рана.

Коли я нарешті досягла вершини, останні промені сонця розкрили перед моїми очима величну картину. З-за обрію виринали високі шпилі великого палацу, що простягнувся від півночі до півдня, займаючи майже всю берегову лінію. Його форма нагадувала півмісяць, вигнутий до моря. Палац був повністю побудований з чистого червоного пісковику, а його шпилів, здавалося, була тисяча. Вони здіймалися вгору, немов зуби велетенського звіра. Лише величезні вікна, що відбивали світло, пом’якшували цю загрозливу велич. Їхнє скло віддзеркалювало блакитні й зелені відтінки неба, і ця гра кольорів не лякала, а, навпаки, манила до себе.

Навколо палацу височіли червоні мури, що здавались крихітними на його фоні, але насправді були надзвичайно масивними. Їхня висота сягала близько двадцяти метрів, а товщина, здавалося, була не менше двох-трьох. Це робило палац неприступною фортецею. З боку моря оборона була ще більш потужною — стіни були значно вищими і товстішими. Мури, що мали форму шестикутника, були укріплені чотирма вежами.

Погляд опустився нижче. Під палацовими стінами були розташовані білі будинки, обрамлені зеленими обрисами, що нагадували листя. Цей елітний квартал був відокремлений від решти міста меншими мурами, розділяючи столицю на кілька територій.

Сарісан — так називалася столиця й королівство. Занурюючись з околиць в серце міста, я відчула, як змінюється і атмосфера, і запахи. Їдкий сморід поступався місцем приємним ароматам інжиру, винограду та рису. Це був квартал ринку — місце, де можна було купити все, від екзотичних фруктів до… живих людей. Будинки тут були помаранчевого кольору, але не теплого й привабливого, а такого, що наче роз'їдає очі. Він був брудний, вицвілий і неприємний.

Над містом опустився глибокий вечір, і два сонця вже майже зникли за обрієм. Їхні останні промені, прохолода, що йшла від моря, сповіщали про прихід ночі.

Повернувши за ріг, я помітила вивіску над дверима одного з будинків: «Стара Підкова». Це був заїзд. Я зайшла всередину, і стара дерев’яна підлога застогнала під моїми ногами, немов благала про спокій. Навколо мене гамірно. Мандрівники, купці та місцеві жителі сміялися, грали в карти й розважалися під звуки фортепіано та гітари.

За великою барною стійкою стояв кентавр. Його чорна шерсть лисніла в тьмяному світлі ліхтарів, а густа борода приховувала обличчя. Я відразу помітила його зріст — він був меншим за мене, що було незвично для кентаврів. Карлик. Він полірував склянки, час від часу морщачись від смороду п’яниць і різкого запаху регачок. Його погляд зупинився на мені, і він здивовано підняв брову, чекаючи, що я скажу.

— Великого вам сяйва. Мені потрібна одна кімната. Скільки коштує? — спитала я, намагаючись зберегти впевненість. Моє обличчя було спокійним, але всередині панувало напруження від загальної обстановки.

Кентавр відірвався від склянки. Його очі, налиті кров’ю від втоми, окинули мене з ніг до голови, перш ніж він видав хрипкий, гидкий звук, що ледве нагадував голос:

— П’ять срібних.

Я завмерла. Ціна вразила мене більше, ніж його зовнішність. Моє обличчя скривилося від огиди. Це було неприховане обурення — він нахабно намагався мене обдурити.

— П’ять срібних? Це дорого! Давай на два срібних менше!

За п’ять срібних можна було придбати якісну зброю, наприклад, добротний дубовий лук. Або ж велика родина могла дозволити собі ситну вечерю в пристойному ресторані. В моїй дорожній сумці було лише двадцять срібних, сім золотих і вісімдесят мідних. Я знала, що намагатися розміняти золоті монети без знайомства з надійними міняйлами — це ризик бути обдуреною і залишитися без грошей.

Кентавр гидливо хмикнув: — Дівчинко, у мене майже вся гостиниця забита. Лишилася лише одна кімната, і на менше я не скину.

Я кинула на нього злий погляд. — Скупердяй, — подумки прошипіла я, розуміючи, що він не поступиться. Доведеться віддати останнє, що в мене було. Засунувши руку в сумку, я намацала маленький, але ідеально відполірований шматочок рубіна. Це була частина безцінного каменя. Частина минулого.

— Можу запропонувати ось це, — я поклала його на стійку.

Очі кентавра розширились. Його зріст не дозволяв повністю заглянути на стійку, тому він використав маленький стілець і нахилився нижче, вдивляючись у камінь.

— Де це ти вкрала? — прохрипів він, і його голос став набагато тихішим, з нотками страху.

— Чому одразу «вкрала»? Ви не довіряєте? Не хочете його брати? — я відчувала, як у мене прокидається злість. — Я думала, кентаври люблять торгуватися, а чутки виявилися лише порожнім звуком».

— Обережніше зі словами й поведінкою, естерійко! — його голос був уже на межі шипіння, а чорні очі уважно вдивлялись у мої. — Я просто не хочу проблем, особливо в такі часи. І тим паче, коли в тебе такий якісний шматочок відшліфованого рубіна. Я візьму два срібних та забери цей камінь, взамін послухай мене естерійко: не створюй мені проблем, і особливо з цим каменем.

— Проблеми? Які проблеми можуть бути в Сарісані? — я була спантеличена. Столиця здавалася спокійною.

Кентавр скептично подивився на мене. — А ти не знаєш? Скільки ти блукала пустелями?

— Понад чотири місяці…

— Громарці вторглися на землі Рогатих, — тихо промовив він. — Та й не дивно.

— Що?! — я не могла повірити своїм вухам.

— О так, і не дивуйся так. Їхній володар — ще той жахливий збоченець. Ти ж, мабуть, чула про нього? Про того громарця… — він виплюнув це слово з огидою.

Я лише кивнула. Я знала про що він. Про цього виродка, який звеличував себе вище за богів. Але що йому треба було від Рогатих? Вони ж переважно живуть племенами, нікого не зачіпають, ховаючись на своїх північних островах.