Розділ 1

Гаряче, нерухоме повітря стояло, немов розпечена стіна, позбавлене навіть натяку на прохолоду. Два безжальні сонця богині-матері Весна, її палкі очі, смажили світ, перетворюючи його на розжарену сковорідку. Земля під їхнім полум’ям перетворилася на безмежне море жовтого піску, вкритого лише грубим, потрісканим камінням.

Жодного зеленого пагона, жодного сліду життя не було видно. Лише сухе повітря, що тремтіло над горизонтом, створюючи химерні марева. Відчуття спраги було таким сильним, що здавалося, ніби самі кістки тріскаються від нестачі вологи. У цьому мертвому світі кожен крок був випробуванням, а кожен вдих — мукою.

— Пустелі, — прошипіла крізь стиснуті зуби, відчуваючи, як піт стікає по спині. — Хто вас вигадав? Боги? Як же я вас ненавиджу!

Слова були наче останній подих, що вирвалися з горла. Голову доводиться опустити, намагаючись приховати обличчя від безжального світла, що пекло і так засмаглу шкіру. Піт струмочками стікав по скронях, залишаючи солоні сліди. Єдиним бажанням було знайти хоча б крихітний шматочок тіні, але навколо не було нічого, крім нескінченного простору, заповненого лише сухим повітрям і розпеченим камінням. При всьому цьому я знала, що на шляху не буде ані краплини води, ані живої душі.

Зупинившись, відкинула капюшон, сподіваючись відчути хоч якесь полегшення, але розжарене повітря лише обпекло легені. Навколо не було нічого, крім безкрайніх пісків, які мерехтіли під нещадним сонцем. Я простягнула руку, намагаючись зловити хоч один подих прохолоди, який ніколи не приходив. Два вогняні диски на небі, здавалося, глузували з моїх страждань, а розпечене світло вдарило в очі, змушуючи їх сльозитися.

— Ви жорстокі, — прошепотіла я, звертаючись на цей раз до богині-матері. — Ти створила світ, де немає місця для життя. Ти лише очі, що стежать за нами згори, але не бачиш нашого болю.

Скривившись від думки про своїх же богів — Хех, пробач мені, богине-мати, — подумки кинувши погляд на небеса. — Нехай я і не настільки вірянин, але все одно ти проклята все чути.

Щоки палали, а шкіра здавалася натягнутою від нестерпної спеки. Пекельні два сонця, що висіли над головою, нещадно смажили, наче курча на святі Вогняного Серця. Пісок, розтікаючись до самого горизонту, немов хвилі безмежного океану, здавався живим, тремтячи в мареві, що танцювало над розпеченою поверхнею.

«Колиска Мовчання», — дивна назва для пустелі. У часи, коли народи вірили в могутню силу богів та їхнє втручання в земні справи, тут, на місці цієї безмежної піщаної гладі, існувала одна з шести могутніх цивілізацій. Їхня культура процвітала, поширюючи знання, рукописи та літературу, що виходили за межі уявлення. 

Тепер, осідлавши свого вірного Тамбіра, проїжджаючи крізь цю пустелю. Іноді можна було натрапити на залишки храмів, чиї ілюстрації дивом збереглися на вицвілих стінах. Зображення ілюстрували весілля, полювання або битви, але самі відомі це були зображення осіб. Переважно це могли бути правителі або ті хто прославився. Це не просто фарби на каменях, для мене це ставало квитком у стародавні часи.

Безкрайня тиша пустелі була настільки глибокою, що єдиним звуком, який я чув, був оглушливий стукіт власного серця. Воно билося у скронях, викликаючи нестерпну мігрень, що змушувала хапати ротом гаряче, сухе повітря. Навколо — ні душі, лише безкраїй простір, де кожен дюйм кричав про відсутність життя.

Останнє поселення залишилося позаду три дні тому. Мені пощастило знайти там провізію та воду, але запаси вже добігали кінця. Кожна крапля здавалася золотом, і я з жахом уявляла, що буде, коли закінчиться остання фляга. Пустеля не прощає помилок. Вона забирає все, що ти маєш, і залишає тебе наодинці зі своїм розпачем.

У цій пустелі рідко можна було зустріти живих істот, не кажучи вже про людей. Навіть у цій безжальній тиші треба завжди бути насторожі. Різкий спалах змусив підняти голову, і сонячні промені боляче вдарили в очі. На мить мене охопило відчуття відчаю, адже це можливо черговий міраж, що грає з моїм змученим розумом. Але ні… зачекайте...Точно ні! Це був караван. Караван! Справжній, живий караван, що повільно, але впевнено рухався назустріч зі сходу.

Серце, що вже майже змирилося з неминучим, забилося швидше. У грудях спалахнула іскорка надії, яку я боялася навіть торкнутися. Фігури, що виростали з марева, ставали чіткішими. Їхній шлях, здавалося, був таким же важким, як і її власний. Але вони йшли, і це давало їй сили.

Думки про те, що я не одна в цій пустелі, дали новий поштовх. Можливо, це не просто караван, а знак, що я рухаюся в правильному напрямку. Ноги, майже не відчували землі вже о як давно, знайшли нову силу. Довелося дати сигнал, їхати швидше на вірному Тамбірі, назустріч цій несподіваній надії.

— Вперед, Губ! Хау-хау! — вигукнула я, і Тамбір, почувши знайому команду, одразу ж пришвидшив свій рух, перейшовши з розміреного кроку на повільний, але впевнений біг.

Коли караван наблизився, я з упевненістю розгледіла, що це були кентаври Сходу. Їхні характерні відмітки — татуювання, вигадливі шрами, що покривали їхні могутні торси,  виділяли їх з-поміж усіх інших родичів цього спекотного материка.

— Великого вам сяйва! — вигукнула універсальне вітання, що було зрозуміле в усіх куточках світу. Кентаври зупинилися, але, уважно роздивившись цих створінь, зрозуміла, що варто перестрахуватися. — Чи знає хтось тут естерійську мову? — запитала я, голос був гучним і чітким. — Я не ворог, лише подорожня. Хочу дізнатися, де найближче селище.

Один із них, старший за виглядом, з сивою гривою та мудрими, глибокими очима, зробив крок уперед. Його голос був хриплим, ніби вітер у пісках, але виразним.

— Давно я не чув цієї мови, — промовив він, а в його словах відчувалася легка ностальгія, — вже як років десять, якщо не більше… Чи можна дізнатися ваше ім’я юна дівчино?

— Рін, моє ім’я, пане. — відповіла, відчуваючи деяке поліпшення. Все-таки передчуття мене не підводить, він почесний та шанований старий. Зазвичай саме старше покоління пам'ятали естерійську мову, особливо коли Естерія була сильним королівством. — Я так розумію ви старійшина?