23. Гра почалась

Глава 23

Гра почалась

• То ти зцілюєш її чи ні? – тихо запитав Джим.
• Я не можу їй допомогти, хіба ти не чув мою розмову? – витираючи сльози, відповіла дівчина.
• Ти, просто вдивлялася у стіну, ми намагалися із тобою поговорити, але все було марним. Ти говорила із тими духами?– зніяковіло продовжував говорити хлопець.

Він бачив, що Мелінду щось сильно засмутило. Ранити її ще більше, він не хотів. Дівчина продовжувала сидіти біля Ліани. Сльози з її очей, лилися градом.

• Я говорила із ними. Її смерть - це і є ціна знятого прокляття, – опустивши голову і вдивляючись  в обличчя дівчини, промовила Мелінда.
• Вони не можуть допомогти? Ми все-таки їх врятували, трясця його матері! – закричала Брітані.
• Вони сказали, що не мають права змінювати людську долю, але можуть тимчасово призупинити її смерть.
• Тобто?
• Та дівчина говорила, що в мене є двадцять чотири години, для того щоб знайти Кубок Безсмертя. Якщо Ліана вип’є з нього, то буде жити, якщо не встигну в назначений час, то вона помре.
• Все гірше, ніж ми думали,- підтвердив Джим.

Подивившись на нього, Мелінда, тільки важко видихнула. Декілька тижнів тому вона навіть не усвідомлювала, що їй доведеться пережити такі події: стати хранителькою, прийняти своє покликання, рятувати друзів та боротися із могутнім чаклуном.

Поставивши руки на ноги, вона відчула, що у кишені її штанів щось є. Швидко засунувши туди руку, вона витягла жовтий папір, той самий, який їй дала білявка.

• Я зовсім забула, що та дівчина дала мені карту, – роздивляючись клаптик, промовила Мелінда.
• Яку карту? – запитала Брітані.
• До нас тут був чоловік, який ходив в одне й те саме місце кожного разу. Вони прослідкували за ним і склали карту. Вона переконана, що там я знайду і кубок, і тітку.
• Вам не здається, що це дивно. Навіщо комусь нам допомагати, особливо загубленим душам? – пробурмотів Джим.
• Дивним, мені все здавалось кількома тижнями раніше, а тепер це вже стало звичним. У  мене є двадцять чотири години, щоб її врятувати. Не  можу опустити цей шанс. Ніколи не пробачу собі, якщо вона загине через мене.
• Ну, взагалі, вже двадцять три години. Дай сюди карту, – промовила Брітані і простягнула руку.

Взявши пожовтілий папір, вона розгорнула його.  Слова написані чорнильними фарбами, червоні мітки та лінії, схожі на дорогу – це все, що Брітані змогла розгледіти у світлі, котре блистіло від ліхтаря.

• Це справді карта, але щоб в ній розібратися, знадобиться немало часу, – запевнила дівчина.
• А де гарантія того, що вона не помре? – запитав Джим.
• Їм нема сенсу брехати, душі пообіцяли, що вона буде спати поки що.
• Думаю, не потрібно витрачати час на пусті балачки. Чим швидше ми розшифруємо карту, тим скоріше знайдемо кубок і врятуємо її.  Дивіться, там щось схоже на великий камінь. Ходімо туди, – сказавши це, Брітані  попрямувала до великого напіврозваленого каменя.

Мелінда та Джим, глянувши один на одного, пішли слідом за нею.

***

Хлопець тримав в руках ліхтар, а дівчата намагалися розгледіти щось на жовтому папері.  Стримуючи сльози, Мелінда  продовжувала шукати, та нічого потрібного не знаходила.

• Можливо, треба знайти те місце, з якого починається карта? – запропонував Джим.
• Тут нічого конкретно не написано, тільки якісь чорні мітки. Уявлення не маю, що це може означати,  – пробурмотіла Брітані.
• У таких випадках треба мислити логічно. Якщо вони записували все, що бачили то початок буде там звідки ми прийшли. Інколи необхідно повернутись назад, для того щоб знайти правильний шлях уперед,  – сказала Мелінда.

Вона подивились на Джима. На її очах знову з’явилися сльози.

• Припини звинувачувати себе! Ніхто  в цьому не винний,  а особливо ти, – грізно промовив хлопець.
• Я мала передбачити, бо сама вмовила її піти на це…В тому, що сталося, тільки моя вина!
• Ти завжди караєш себе поганими думками, береш провину за те, чого не робила. Ми знайдемо той клятий кубок і врятуємо її. Зберися, Татум, інакше кінець буде поганим не тільки для Ліани, а й для нас усіх. Ти єдина, хто може протистояти Вольтерну. Не дай поганим думкам затьмарити твій розум. Пам’ятаєш, як говорила твоя мама: «Якщо навчишся думати не серцем, а головою, ти знайдеш усе, що потребуєш. Головне -  не керуватись емоціями…»
• Інколи емоції - це найкращий вихід…
• Тільки не для тебе. Якщо не підкориш їх -  вони вб’ють тебе.
• Добре, хай буде по-твоєму. Повернемося туди звідки прийшли. Хутчіш треба поспішати, – сказавши це, Мелінда швидко попрямувала вперед.
• Це не занадто? – пошепки запитала Брітані.
• Я знаю її практично все своє життя. Якщо не допомогти, вона ніколи сама цього не зробить. Така  емоційна стряска піде їй тільки на користь.  
• Ну, справа твоя, але схоже, що вона справді звинувачує себе.
• Вона завжди так робить, навіть коли невинна. Тому я її і покохав…  - всміхнувшись, відповів хлопець.
• Боїшся?
• Чого?
• Того, що на нас чекає?!
• Ні, я готовий зробити все, щоб вона була в безпеці.  Якщо з нею щось трапиться, моя душа розіб’ється на тисячу шматків. Не впевнений, що зможу так жити, знаючи, що міг допомогти, але проґавив свій шанс. Мої почуття до неї занадто сильні. Вона  саме та людина, яка зібрала моє серце, і тільки вона може його розбити.
• Напевно, це дуже приємне відчуття.
• Яке саме?
• Відчуття того, що тебе кохають, підтримують і готові віддати за тебе життя.
• Ти так говориш, ніби ніколи не закохувалась. 
• Так і є. Не було такої можливості. Мені подобаються романтики, а такий тип людей зараз  не межі вимирання.
• Напевно, ти погано шукала…
• Мені здається, що любов не потрібно шукати. Вона знайде тебе сама, коли ти будеш до цього готовий. Ніколи  над цим не замислювалась, але скоріш за все так і є.
• Ти в певній мірі права. Думаю, що в найближчий час  ти відчуєш, яке це прекрасне почуття, потрібно тільки трохи зачекати.
• Гей, ви двоє! Можна  трохи швидше! – закричала Мелінда.