19. Вітер віє з півночі

Глава 19

Вітер віє з півночі

Ранком Мелінда прокинулась в хорошому настрої. «Скоро всі таємниці будуть розкриті»,- подумала дівчина. Вона не хотіла про щось розмірковувати чи знаходити  нові докази, що все її життя -  суцільний обман. Аромат гарячої кави та щойно спеченого печива змусив її піднятися із ліжка. Накинувши на себе теплий светр, дівчина спустилась на кухню.

• Ти вже записався у анонімний клуб хатніх господарок? – з усмішкою промовила Мелінда, зайшовши в кімнату.

Вона побачила, що Джим щось шукає у холодильнику.

• Ти що, яка анонімність! Все прозоро, як вода, - закривши дверку, відповів Джим.

Він стояв тільки в джинсах та футболці, сірого кольору. Вона обтягувала його рельєфне тіло. Посміхнувшись, дівчина підійшла до столу, щоб налити собі кави. Вона не знала, як поводитись біля Джима, після того неймовірного цілунку в будинку Мартіна. В її душі немов пурхали різнокольорові метелики. Але із усіма цими подіями в них не було часу навіть спокійно поговорити про це.

• Дозволь мені, - взявши її за руку, відказав Джим.

Він налив каву, дістав печиво.  

• Ваша кава і печеньки, місіс Браун.
• Хм-м, місіс? А чи не зарано?
• Думаю, ні, - засміявшись, промовив Джим.

Чим більше він посміхався, тим сильніше вона закохувалася в нього.

• Знаєш, я ціную твою допомогу. Правда… За тобою я відчуваю себе, як за кам’яною стіною.

Від цих слів хлопець злегка зашарівся.

• Це я, дякую тобі за те, що ти в мене є. Не міг уявити, що колись ми будемо разом, – підійшовши до неї, мовив хлопець.-Ти - мій Всесвіт! Якби  банально це не звучало.

Він поставив руки на її талію і притиснув до себе. Вдивляючись в  блакитні очі, він бачив блиск, ту саму іскру, яка колись затьмарила його розум.

 – Знаєш, чому я в тебе закохався?

• Чому? – здивовано запитала дівчина пошепки.
• Ти була першою людиною, яка підібрала ключі до мого серця, яка зібрала його з частинок в одне ціле.
• І коли я це зробила? – усміхнувшись, запитала Мелінда.
• Ти робиш це постійно, – відповів Джим.

 Їхні серця зазвучали в унісон. Вони дивилися один на одного так, ніби востаннє. Всі проблеми -  чарівники, відьми, друїди - все відійшло на задній план. Залишилися тільки вони – двоє в цілому світі.

• Поцілуй мене, - тихо промовила дівчина.
• Із радістю, – прошепотів Джим.

Цілунок був схожий на безмежний  океан, в якому потонули обоє, не спробувавши навіть виплисти. Мелінда, давно не була такою щасливою. Вона відчувала стукіт свого серця. Чим ближче був Джим, тим сильнішим воно було. Все тіло вкрили мурашки.

«А якщо із ним щось станеться? Я цього просто не витримаю…» - подумала дівчина. Найбільшим її страхом було те, що Джим може загинути так, як її батько.

«Він простий смертний», - знову пролунало в її голові.  «Можливо, я роблю помилку…».

 Джим бачив, що обличчя дівчини змінилося.

• Що з тобою?- запитав він.
• Я не знаю, чи роблю правильно…
• Стосовно чого?
• Стосовно тебе… Не знаю, правильно чи ні?
• Я щось зробив не так?
• Ні, ти просто чудо, але я не хочу, щоб з тобою щось трапилося. У тебе немає ніяких надзвичайних сил, і тому ти в небезпеці.
• Мені здається, ми вже говорили…
• Не  знаю, чи ми говорили про це, але знаю одне - через мене ти можеш загинути!
• Більшої нісенітниці в своєму житті ще не чув! Ти хоч розумієш, яку дурницю тепер говориш?
• Твоє життя - не дурниця! Послухай мене, якщо із тобою щось трапиться, я просто цього не переживу. Ти моє все! Не  хочу тебе втратити! Без  тебе я просто помру…
• По-перше, годі мене хоронити, по-друге, ми щось придумаємо, по-третє, я ніколи не відступлюся і не залишу тебе боротися сам на сам із Вольтерном! Тобі  ясно?! – прикрикнувши, сказав Джим.
• Ясно… – опустивши голову, сказала дівчина.
• Знаєте, ви мені декого нагадали! – почувся чийсь голос.

Мелінда та Джим одночасно повернули голову і побачили, що на порозі кухні стоїть Ізабелла. Одягнута досить легко, хоч надворі прохолодно.

• Правда? І кого ж ми тобі нагадали? – швидко відказала дівчина.
• Твоїх батьків. Двадцять років тому вони так само стояли на цій кухні, виясняючи, хто правий, а хто ні. Я розумію твої страхи, але все ж зайві руки нам не завадять, – підійшовши до Мелінди, зауважила жінка.

Вона обійняла її, а потім Джима.  Ставши біля столу, Ізабелла потягнулась за кавою.

• Дозвольте, я допоможу, – запропонував Джим.
• Так, якщо можна, –відповіла жінка і посміхнулась.